Твоя зоря. Олесь Гончар
Читать онлайн книгу.
нашої супутниці, що, забившись, як пташеня, в протилежний від мене куток машини на заднім сидінні, ще, здається, там додрімус, доловлює свої невиловлені за ніч сни.
Наївний дитячий живопис не відволікає Заболотного, ніби не існує для нього, – уважний ведійський погляд мого друга невідривне прикутий до автостради. З півсутіні Заболотний відкривається мені лиш частково: бачу його карбований профіль, скроню посріблену, краєчок усмішки, що час від часу з'явиться, змайне, викликана невідомо чим.
– Не хвилюйтесь, Соню-сан, все буде о'кей! – раптом каже він, видно, уявивши залишену вдома дружину.
Якщо існує телепатія, Соні, звичайно, буде приємно почути таке запевнення.
По якійсь хвилі Заболотний кидає через плече позирк у мій бік і, переконавшись, що я не дрімаю, знов подає голос:
– «Дымом дымится под тобою дорога, гремят мосты…» Пригадуєш, у Гоголя? Багато хто любить дорогу, і я, грішний, теж люблю! Сам не знаю за що. Ось такий тобі tractus, – що, здавалось би, в ньому? Можливо, дороги тим нас заваблюють, що несуть у собі якісь загадки, щораз обіцяють якісь несподіванки?… Дорога – це ж завжди тайна! В її незвіданості й нерозгаданості є щось спільне з людською судьбою… Чого ти мовчиш?
– Слухаю.
– Самий вигляд дороги, невже він тебе не хвилює?
– Коли як.
Минає пауза, і друг мій знову береться розвивати цю тему, співаючи хвалу дорогам, бо саме вони, як він вважає, дають людині, окрім відчуття тайни, ще, може, й найповніше відчуття свободи! Адже тут вивільнився ти нарешті з-під кормиги клопотів, вихопився з гравітаційного поля буднів, з нікчемної суєти й метушні! Ти вже ніби нічий, ти в польоті, а до ж іще так, як у польоті, можеш належати сам собі? Ще вчора був розшарпаний клопотами, всякою шамотнею, був прикутий до сірої скелі марнот, а зараз весь ти в обіймах далечі, простору, тут тобі тільки вітер брат!..
Щоб трохи стишити темперамент мого друга, нагадую про його обіцянки дружині – не гнати на трасі чимдуж, не перевищувати швидкість.
– Соня доручила нам з Лідою контролювати тебе.
– Будь ласка, – примирливо каже Заболотний. – Тільки який з тебе контролер? Кабінетна душа, ти ж ніколи керма в руках не тримав… Щоб зрозуміти, точніше відчути, треба справді стати людиною трас, вловити ритми гудучих цих швидкостей, музику лету! Ні, дорога – це прекрасно! Ти згодна зі мною, Лідо?
Ліда не озивається.
Заболотний тим часом знов дає собі волю:
– Крім напруги керма, тут скидаєш всі інші напруги, – для нервів це якраз те, що треба. Можеш їхати плавом, а можеш гнати на всі стонадцять миль, коли вже й шкали для стрілки не вистача! Можеш співати від захвату, думати про щось наймиліше, скажімо, про глинища та яруги нашої незрівнянної, в дерезі та пилюці Тернівщини, що зараз так далеко від нас, мов Шумерське царство, мов яке-небудь степове Урарту!.. Вільний ти тут у помислах і в бажаннях, можеш усміхнутись комусь невідомому, і тобі хтось усміхнеться, пролітаючи поруч…