Катерина. Дарина Гнатко
Читать онлайн книгу.
боячись образити тітку Наталку.
А коли тітка Наталка підвелась, підскочила за нею слідком.
– Піду я вже, тітонько, – сказала Катерина тихо, – час уже, мачуха збиралась повітку мазати.
Тітка Наталка вхопила її за руку.
– Іди, моя любонько, йди. Тільки ж не забувай мене, бідну та нещасну жінку, заходь, Катеринко, коли в тебе буде вільна хвилинка. Він же так тебе любив, соколик мій, як почне бувало про тебе розповідати, аж світиться весь… – Вона не договорила, знову заплакала, тільки відмахнувшись від Одарки, яка хотіла її заспокоїти.
Катерина проковтнула сльози.
– Зайду, тітонько, неодмінно зайду, – пообіцяла вона, цілуючи зі сльозами на очах мозолисті, натруджені руки Миколиної матері.
– Іди з Богом, дитинко.
Повільно пішла Катерина з двору Галушків. Хоча й мала би квапитись додому, ноги, однак, самі понесли її до річки, на той берег, куди любив ходити Микола й де стояв бувало, про щось замислившись, а поряд росла стара верба, яка так часто торкалася гіллям його плечей.
Навпроти тієї верби, на другому березі, на пагорбі виднівся величний палац Гнатовських, що, наче лебідь, виступав із буйної зелені пишного саду. Кажуть, що там, у тому палаці, краса невимовна, килими в кімнатах багаті, а кімнати, мов їхня вся хата, а то й більше, й усе таке дивне, одно слово – панське. Так казали, сама Катерина зроду навіть не наближалась до садиби. Інша річ, дід Шуляка, який розписував по селу довгим язиком усі дива, що доводилось бачити йому завдяки товариству зі старим паном Брониславом. А Катерині, котра іноді слухала ті розповіді, було так цікаво, як же живуть вони – ті пани? Вдавалось би, й такі самі люди вони, а сплять не на ряднах, а на м’яких перинах, і їдять щось особливе, й сплять до полудня, встають, аби попоїсти смачненько, одягнутись гарненько, сюди-туди – й знову до опочивальні. А тут як прокинешся з півнями, а то й раніше, та тільки й знаєш увесь день, що як проклятій робити та ще й докори слухати…
Десь там, на тому боці річки, раптом заржав коняка, й Катерина здригнулась, обірвавши невеселі свої думки. Перед нею відразу ж промайнули пильні темні очі, що якось дивно подіяли на неї того дня, коли вбили Миколу. Дивні очі. І дивляться дивно, мов у саму душу намагаються зазирнути, щоб побачити й розгадати найпотаємніше.
Кінь заржав уже близько, й наступної миті він, той скажений панський коняка, влетів на галявину біля річки, навпроти тієї верби, під якою стояла Катерина. Вона відчула, як здригнулося серце, коли очі уздріли темноволосого наїзника… Непомітна серед гілля старої верби Катерина, мов причарована, дивилась на те, як пан Криштоф зістрибує на землю та йде до води. У Катерини перехопило дух! Який же він високий, вищий за батька та Миколу, а плечі які широкі!
Ляснувши тварину по лискучому боці, пан підійшов до води, опустивсь на коліна, метнув оком на коня, який жадібно припав до води ліворуч, потім набрав у пригорщі водиці