Не билина в чистім полі

      З-під коси твоєї встала:

      Сирота стара в недолі

      Пам'ять-розум утеряла.

      Підвелась і по пустині

      Диким поглядом блукала…

      Опинившись на могилі,

      Серед степу промовляла:

      «Де се я, і що се з нами

      Сталось-приключилось?

      Ні світлиці, ні кімнати…

      Се мені приснилось.

      Се я сплю… О, як же серце

      Тяжко замирає!..

      Степ, могила… і криваве

      Сонечко сідає.

      У димах сідає сонце

      Чи в кров поринає?

      Вітер з полом'єм по полю,

      Мов по морю, грає.

      Ні села кругом, ні духа…

      Скрізь галки літають,

      І собаки, мов на звіра,

      Скиглять-завивають.

      Що ж се за пожежа сталась

      Серед України?

      Потонуло все, почезло…

      Нігде ні хатини!

      О, невже б то се татаре

      Наших позаймали,

      Села й ниви попаливши,

      У полон погнали?

      Ні! Під дзвоном королівським

      Сплю я на могилі…

      Чи то ж люде, як горіли,

      В дзвона б не дзвонили?

      Задзвоню, чи не прокинусь…» —