П’яниця. Панас Мирний
Читать онлайн книгу.
темним пологом, все заснуло мертвим сном півночі.
У хаті тільки Микити Івановича Ливадного, що з панів один тільки й жив на ціле козаче село Недогарки, видно, не спали. У чисте й високе вікно падали стяги ясного світу на зелене подвір'я, часто у вікні метушилися темні тіні, перебігаючи з одного боку на другий; іноді вони задержувалися надовше, й тоді виразно виходила чоловіча постать з лисою головою, а коло неї – друга, дрібна, невеличка… Ось ще одна… Усе вікно криється темнотою, з країв тільки пробиваються тонкі смужечки ясного світу… Ось знову захиталося все, і разом дві голови показалися у вікні… походили-походили і пропали… Знову на землю упало від шибок шість ясних плям, переділених одна від другої рівними темними поясами…
То Микита Іванович споряджав свого третього сина Івана у місто на службу. Се вже йому була не первина. Він вирядив уже двох, та старшого скрутило лихо – умер, а середущий, осівшись на теплому місці, панував собі. Маючи таку надію й на третього, посліднього, Микита Іванович був веселий, говіркий, вичитував синові всякі пригоди з свого життя, ставив йому ріжні перестороги, заперечував від ледачого товариства, раяв шанувати старших себе, годити їм, коритися…
– Знай, сину, – казав він, – покірне телятко дві матки ссе! Не дивися ти на других, що дуже бришкають угору: начальник йому слово, а він йому – десятеро. Такі завжди тратять своє. Тихше, кажуть, іди, далі будеш. Так і тута. Коли тебе начальник і полає іноді так, ні за що, як ти, Господи, свят! – змовчи на той час. Може, йому тоді припало лаятися, та ти перший підскочив під руку… Коли ти не змовчиш, то тільки піднімеш більшу бучу та втратиш за себе добру славу… Тоді скажуть: сякий-такий, нікому не змовче! Коли ж перетерпиш – хай, мов: собака бреше – вітер несе, о! – тоді він сам побаче, що ти за чоловік і що за чиновник… Знай, сину, той самий, що тебе ні за що вилаяв, коли лучиться тобі оступитись, горою стоятиме за тебе й не дасть на поталу! Я сам на собі усе звідав, сам по собі добре знаю. Чи був би я тим, що тепер є, коли б не годив старшим, не корився? Ніколи зроду!.. Покійний батько не кинув після себе нічого. Мати вмерла ще за молодих літ, удруге він не захотів одружитись, та так усе й пішло за люди… Виряджаючи, він не дав мені нічого, окрім трьох лихих сорочечок та ще лихішої одежинки. А як виряджав, то наказував: «Гляди себе: спіткнешся – пропав, не спіткнешся – підеш угору. Знай, що козак сам собі повинен знайти долю. Іди й шукай її, а від мене нічого не жди!» Як я бідував, як часом холодний і голодний сидів, те одному Богу відомо та мені, а більше нікому… А от бач тепер? І свій притулок на старості літ маю, і вас таки, як батько, і вивчив, і наділив на перший раз, чим Бог послав… А через віщо? Через те, що де треба, поклонюся й покорюся. Від поклону, кажуть, голова з в'язів не спаде, а за тебе добре слово кожен замове… Іди ж і ти, сину, та шануй себе і своїх батька та матір – їм легко й радісно буде чути про вас: от, мов, у Ливадного діти! А не то що усяк вас буде ганити та проклинати.
Микита Іванович був собі низенький, натоптуватенький чоловічок, з невеличким пузцем, з круглою лисою головою, з масним, добре виголеним лицем, з невеличкими блискучими очицями. На сей раз його очі якось особливо блищали: вибивалася з-під їх лукавого погляду і тепла батькова любов до дитини, і радість удачі, і якась глибоко захована туга: що, як, мов, не справдяться надії?… Голос його, завжди тоненький, бринів тепереньки ще тонше й голосніше.
Іванко, син його, понуро сидів собі недалеко від батька і слухав його мови. По обличчю видко було, що слова батькові дуже його поймали. Запалі щоки ще мов дужче позападали, аж усмокталися усередину, показуючи з обох боків глибокі ями; молоде дитяче личко пожовкло, змарніло; одні очі горіли якимсь непокійним світом, та лоб білів, мов з крейди виструганий. До того ще невеличкий зріст та сухорлявість домальовували картину глибокої урази. Важко було дивитись на молоде личко, на котрому справжнє життя, не дитяче, проводило свою першу борозну, на першу стрічу з ним молодої дитячої сили, на рої важких думок та гадок, на страх перед тим, що буде…
І Марина Костянтинівна, жінка Микити Івановича, відразу прочула своїм матернім серцем ту синову тугу. Вона болізно на його поглядала й думала: «Дитина… зовсім дитина; ще таке молоде та зелене та не бачило ні світа, ні людей… Перші, як од'їздили, то все ж були старшенькі, та й то одного, як косою, скосила… А се ж – дитина: на Головосіка сімнадцятий пішов… То ж були і здоровенькі, й показні, а се з самого малу таке замліле та хоре вдалось… Та тож недавнечко з школи – не передихнуло, не вибігалося, як зразу й на службу. Бог його знає, які там люди, які начальники!.. Воно таке тихе… Накричать на його, воно й перелякається; скажуть: роби – і через силу робитиме, поки надсадиться… Що їм? Хіба вони дивляться на силу? Роби та й роби! Тепер же знову і хазяйка яка буде… Добре, як добра, а як лиха – сидітиме і голодне, і холодне… А там і в товариство яке піймає… Попаде між п'яниць та волоцюг, розіп'ється-розволочиться… Доброго, кажуть, пошукай, а лихе само знайде».
Все се дуже клопотало похилу голову Марини Костянтинівни, дуже вражало її матернє серце, і вона, слізьми гіркими обливаючи рушнички та простиньки, укладала їх у скриньку, промовляючи:
– Ото ж дивися, Іванику! Оце тобі дванадцять сорочечок – я ось зверху ложу; а се шість рушничків