Повія. Панас Мирний
Читать онлайн книгу.
свiтла, нiчого не було видно.
– Благословiть колядувати! – гукнула удруге Горпина, довго дожидаючись одказу.
– Хто там? – донiсся з хати голос.
– Колядники. Благословiть колядувати.
– Ось я вас поколядую! Гемонськi дiти! Де б спати, а вони ходять попiд чужими вiкнами, собак дражнять.
Декiлька дiвчат зареготалися, другi кинулись геть навтiкача; зосталася Горпина з трьома дiвками.
– Та цитьте! – скрикнула Горпина, дослухаючись до гомону в хатi.
– Ось я зараз! Пiдождiть трохи! – почувся голос Грицькiв.
– О-о, бачте: «Пiдождiть». Вiн таки впусте, – пiдохочувала Горпина дiвчат, що мали були утiкати.
Чутно – дверi рипнули, щось зашамотiло у сiнях.
Собака на прив'язi – як не розiрветься! То кинеться в один бiк, то стрибоне уперед, аж вiрьовка трiщить.
Сiнешнi дверi розчинилися i – висунулася кочерга… Дiвчата, забачивши – дай, боже, ноги! – не знали, коли за двором опинилися; другi, боязкiшi, помчалися вподовж улицi. Одна Христя стояла серед шляху i заливалася З реготу:
– А що, здобулись?
– Я вас! Я вас, бiсовi старцi!.. – гукав Грицько. – Бог свято дав, нi, де за цiлий день нагулявшись, спочивати, а вони ходять, роти деруть та добрим людям не дають спокою. Рябко! куси їх!
– Куси, Рябко, лисого! – одгукувались дiвчата.
– А що, заробили? – кричала одна.
– Заробили, аж торба продралась! – одказує друга.
– Заробили – насилу ноги домчали! – додає третя.
– Ще й у такого багатиря заробиш! – сердиться Горпина. А чорна Ївга кривить Горпину:
– Благословiть колядувати! Благословiть колядувати! – носиться її гук вподовж улицi.
У той саме час Грицько спустив Рябка з цепу. Люта собака, як вiтер, помчалася вподовж городу, стрибаючи на тин, та аж виє, гавкаючи.
– Тю! тю! – тюкали дiвчата, удираючи вперед.
– Благословiть колядувати! – одно желiпае Ївга.
– Хай вам бiс! Менi й Рябко заколядує, – перекривляючи Грицька, товсто гукнула Христя.
Нестямний крик реготу зiрвався i, як буря, помчався по всiй вулицi:
– Xa-xa-xa! xa-xa-xa!
Уже и далеко одбiгли вiд двору, уже повернули й в другу вулицю, а регiт З смiшної Христиної вигадки не вгавав. Веселим гуком та криком носився вiн у морозному повiтрi, бунтуючи собак по дворах.
Вiд Супруненка повернули до багатого козака Очкура. Стара Очкуриха з почотом прийняла дорогих гостей, вареною частувала, пирогами годувала, ще й сорокiвку дала колядницям. Бадьорнiшi й веселiшi вийшли дiвчата з Очкурового двору й напрямилися до батюшки. Там прийшлося разiв з шiсть колядувати: батюшцi, матушцi, батющиним дiтям. Хоч батюшка за те грошей не дав, зате матушка добре нагодувала й напоїла; деякi вийшли уже й геть-то з гудючою головою. Ївга трохи не згубила книша, яким матушка обдарила; Ївга, як здоровiша, була за мiхоношу. Прийшлося перемiнити другiй, а чорне ївжине лице, жартуючи, натирали дiвчата снiгом, щоб прочунялася… Смiх, регiт, жартiвливi вигадки… i знову смiх, регiт.
Весела пора – колядки. Недаром кожна дiвчина, як бога, дожидає їх: i наспiваєшся, i нагуляєшся, i нарегочешся…
На Христю – як насiло: не було того