На полі смиренному. Валерій Шевчук
Читать онлайн книгу.
сонцем, небо майже очистилося від хмар. І було воно на небокраї пласке, а мені здалося, що саме там, де клалися гряда за грядою хмари і де стояли вони між дивовижної голубизни, зустрічається в цей момент весна із осінню, а може, це так химерно прощається з небом та землею літо? І хоч було багато світла, обличчя в людей, що стояли навколо, зробилися збляклі й невиразні – всі вони не красу світу відчували, а напружено стежили, чим закінчаться переговори Лаврентія з біснуватим. В цей час мужі знову спробували наблизитися до біснуватого.
– Спиніться! – наказав їм Лаврентій. – Моя молитва починає доходити йому до серця.
Люди коло мене зойкнули вражено й почали поспішно хреститися, особливо гаряче робили це дві молодиці з розпаленими від цікавості й зворушення очима. Я знав: в їхніх головах зав'язується по клубку, який, обрісши словами, вже зараз стає легендою. Здається, такий самий клубок сплітається в голові й у Полікарпа; не міг він не обмірковувати того, що побачив, – мав накладену на себе місію оповідальника.
– Моя молитва заспокоїла його, – сказав Лаврентій і взяв біснуватого за руку. Він звівся, а разом із ним розбито встав і Прокіп.
– Ходімо, сину, до коваля, хай закує тебе в ланцюги, а тоді підемо, куди хочеш. – Лаврентій вимовляв це речення голосно, чітко карбуючи слова: хотів, щоб його чули.
І в мене, і в Полікарпа, і в людей, що стояли тут, розширилися від здивування очі, бо непокірний велетень, котрий недавно розмахував страшною ломакою, покірно пішов, ведений слабосилим ченцем.
– Чудо! – вигукнув мені під вухо Полікарп. – Люди, чудо ви бачите!
Він упав навколішки, а за ним і всі. Мусив уклякнути і я, хоч, як завше, сумнівався. Тим часом Лаврентій вів біснуватого за руку, вільною рукою Прокіп витирав рукавом подертої сорочки чоло. Вони рушили до кузні, за ними й ті, хто мав нагоду все спостерігати. Широкоплечий і низькорослий коваль виступив із чорного нутра кузні, став на порозі і надчікував.
– Закуєш його в пута: ноги й руки, поклади залізо на шию! – наказав трохи урочисто Лаврентій.
Прокіп покірно поставив перед собою руки, і коваль почав накладати на нього вериги.
Полікарпа з нами вже не було, він побіг до монастиря ще від двору біснуватого: Лаврентій щось шепнув перед цим йому до вуха.
– Чим зумів привернути його, брате Лаврентію? – спитав я в ченця, поки біснуватого заковували. – Надто швидко заспокоївся…
– У щасливий час молитву сотворив, – покірливо сказав Лаврентій.
– Якому ж святому молився? – спитав я його в тон.
– Усім, – відповів Лаврентій. – Я сподіваюсь, брате, що цей чоловік хутко одужає.
Я засумнівався. Знав-бо печальну долю біснуватих, яких приховували у темній печері; вони там металися на чепі, кричали й просилися, вили й проклинали себе та світ: упокорювали їх, окрім молитов, ще й батогами. Мені завжди боліло серце, коли чув я, як свистять батоги і як кричать, наче поранені звірі, біснуваті. Не раз бачив я їхні болющі, страдницькі очі, і дивні думки