Сповідь. Валерій Шевчук
Читать онлайн книгу.
притискали до себе жіночу плоть; дівчата рум'яніли щоками, кожна з них перетворилася у красуню не гіршу, аніж наречена, – хто б тут із нас, молодих, та й не загубив би парубоцької волі? Я відчувався п'яним од цієї осені, від звуків, що закручували мене, заносили, захоплювали, крутили, – я танцював, не знаючи відпочинку, по черзі закохуючись в одну, другу, третю й десяту панну; всі вони мені подобалися надзвичайно;, всі мене чарували, надили, вабили, я хотів цього почуття, хотів забутися, завертітися, хотів дихати дурманливим духом дівочих тіл, які пружинили, підскакували, погойдувалися; я ніби запалювався зсередини – все ставало прекрасне й манливе, все співало й тупотіло в гінкому нестримному русі…
(Пізніше я прикликав собі це видиво для того, щоб зігрітися. Коли зовсім застигала в моїх жилах кров, коли відчай знесилював мене і коли я відчаювався. Тоді й приходило в уяву оце гаряче видиво, оця юрба, яка вміла і знала, як веселитися. І диво учинялося: кров у мені починала пульсувати живіше, тепло розповзалося по тілі, і хоч страждав я не менше, тепла надія починала огрівати мені серце).
Я вийняв хустку з кишені, дав кінець у руку молодого і, тримаючись за другий, повів його з-за столу. На дворі баби приготували стільця, діжу, хліб і сіль. Я вивів молодого, й на нас полився золотий осінній день. Мати обсипала збіжжям сотниченка, була задоволена й усміхнена, тоді голосно зметнувся вгору спів свашок:
Ой сип, матінко, овес.
Щоб він був нам на рід увесь…
Мчали по вулиці коні, лунали музика та співи, веселі стрічки маяли на вітрі, я тримав у руках квіти; хтось вигукував жарти, а на воротях уже зустрічали нас хлопці, вимагаючи воротного. Нарешті ворота відчинено, коні поставали, а ми виладналися проти дверей:' молодий, праворуч – бояри, а ліворуч – свашки, світилки і старости.
– Ах ви, злодії! – вигукнув хтось із рідні молодої. – Ви покрали коні, то вас тут і пов'язали!
Староста повів молодого, взявшись за хустку, до хати. Все відбувалося як належить. Я дивився на всіх ніби крізь туман, що оповив мені голову. Старший брат вискочив із рогачем у руках, і в нього – веселе, здурманіле обличчя.
– Платіть за сестру! – закричав він.
Молодий із старостою полізли, смішкуючи, на нього, він відпихався, тоді молодий перестав жартувати, а статечно витяг калитку. Блиснув під сонцем золотий – молодий ступнув на поріг; золотий ніби завис між мискою і рукою молодого; вигулькнуло чиєсь надміру молоде обличчя з широкою усмішкою; на ґанкові стояв батько молодої з кухлем і мати з таріллю, на якій – чарки; обоє також усміхнені; на ґанок пішли приступом гості в барвистих строях; гомонять, кричать, сміються і штовхаються.
– Тепер пускаю вас – заходьте! – сказав брат молодої.
– Ні, не дамо тобі сестри! – закричали в хаті дитячі голоси, і мені почулося в тих погуках щось тривожне й застережне. Гострий біль шпигнув мене, туга чи смуток сколихнули моє серце: чорну печатку цього сонячного дня… Я відчував себе негодящим для участі у цій виставі, але не міг покинути дійства, був-бо старшим дружкою.
Тим