Місце для дракона. Юрий Винничук
Читать онлайн книгу.
його намацати, але… але він відчутно поважчав! Я звівся на ноги, сікач усе важчав і важчав, уже не міг його втримати однією рукою і взяв ув обидві. Вага так хутко прибувала, що він уже просто пригинав мене до землі і, щоби чого доброго не надірватися, таки впустив його. Він гугупнув із силою, яка могла б рівнятись удару падаючої брили.
Без цієї зброї я вмить підупав духом. Але мене все ж тягло вниз у долину, бо на другу нічну мандрівку ледве чи відважусь. Краще зараз знайти відгадку.
Якщо не стежити за отим світінням, а дивитись під ноги, йти значно легше. Минуло, може, хвилин п’ять, коли звів голову. За цей час я вже повинен був опинитися в центрі долини, а проте не наблизився ані на метр. Сяйво залишалося на тій самій відстані, що й тоді, коли я впав. Згадалася розповідь Каленика, отже, це правда – сяйво не підпускає до себе. А що, як кинути в нього каменем? Ця думка, звісно, безглузда, та має свої глибокі традиції – все, що не можна осягти розумом, викликає бажання просто знищити. Я таки схопив камінець, але тільки-но він одірвався од землі, як теж почав важчати і важчав доти, доки я з прокляттям не позбувся його.
Тепер остаточно втратив рештки хоробрості – повернувся й побіг, і тікалося мені так легко, що й не встигав цьому дивуватися. Хоч і було чого – бо ж гнав під гору.
У вівторок сталася нова пригода. Тільки-но прийшов додому, жінка спитала:
– Ти не бачив там Андрійка?
– Де?
– Ну як де? Він грався біля хвіртки.
– Не бачив.
Христя вийшла з хати й за кілька хвилин повернулася.
– Слухай, його ніде нема. Куди він подівся?
Тепер ми обоє почали шукати малого, а коли обнишпорили вже всі закапелки, жінка кинулася по сусідах, а я пішов дорогою. Й лише тоді, коли спустився до Кривої долини, то за кам’яною брилою побачив його. Андрійко спокійно сидів собі й грався кольоровими камінчиками.
– Що ти тут робиш?
– Граюся.
– Пішли скоро додому. Мама там плаче за тобою, а ти такий поганий…
Я схопив його на руки, але він почав борсатися й кричати:
– А камінчики? Забери камінчики!
Довелося підібрати і їх. З малим на руках я що було духу поквапився назад.
– Ну, хіба можна бути таким нечемним? Як ти міг сам піти сюди? Зараз тобі мама покаже!
Малий сміявся і тішився невідомого чого. Христя вибігла нам назустріч, на бігу витираючи сльози.
– Ну, я тобі зараз!.. – приказувала вона, та я її втихомирив, бо ж коли дійде до ритуалу покарання, то з малого не витягнеш і слова.
Ми напосілися на нього – чого він подався аж так далеко?
– А мене вуйцьо забрав.
– Який вуйцьо?
– Він прийшов і каже: пішли до мене, я тобі дам дуже гарні іграшки, а ти мені дай зайчика. Я йому віддав зайчика, і ми пішли, і він мені дав камінчики. Тату, а де камінчики? Ану покажи мені.
Я витяг з кишені жменю камінців і тільки тепер придивився до них – скидалися на дорогоцінні. Жінка охнула.
– Ти