Це коротке довге життя. Ірина Бондарук
Читать онлайн книгу.
як і раніше, в Діми було багато роботи. І батько стежив за синами, щоб не били байдиків.
Закінчивши десятий клас, Діма взяв у військкоматі призначення до авіаучилища. Здав документи й аж тоді розібрався, що воно не літне, а технічне.
– Це я маю гайки крутити?! Нізащо!
Надумав вступати до військового медичного училища, проте набір там уже закінчився. Отак, бігаючи по навчальних закладах, Діма потрапив до театрального інституту. Зайшов, наче до храму, щоб тільки подивитись, а йому й кажуть: «Фактура дозволяє, все дозволяє, іди вирішуй з військкоматом і подавай документи». Однак ейфорія від того, що він може наблизитися до світу кіно, зникла так само швидко, як і з’явилася.
Ірина блискуче склала випускні іспити й нетерпляче чекала на вручення атестата. На випускний вечір вони з мамою пошили нове платтячко, яке так і залишилося висіти на спинці стільця: на свято вона не пішла, образившись на весь світ. Їй не дали золотої медалі. А вчителі заспокоювали: «Ти й так вступиш». Десь закралась якась четвірка.
Справжньої причини, що вона дочка ворога народу, їй не сказав ніхто. Авжеж, вона хоче вступити до інституту, проте не може. Вона має намір подати документи до гірничого технікуму, бо там стипендія вища. Шкільний учитель співів просить спочатку піти з ним до консерваторії. Він умовляє її і навіть наполягає. І вона погоджується. А ввечері біжить до Діми, чекає його біля воріт, а побачивши, кидається на шию:
– Мене прийняли до консерваторії. Прослухали і сказали: «Ми вас приймемо, здавайте документи». У мене мецо-сопрано.
Діма не дуже розуміється на тому, та вони обоє сміються і радіють. З вересня Ірина – студентка Київської державної консерваторії, наймолодша з усіх і, мабуть, найщасливіша; живе в полоні музики і звуків, в оточенні талановитої молоді та видатних педагогів. Тепер вже вона не може зустрічатися з хлопцем так часто, як хотілося б.
Діма метався між училищами, аж поки спізнився подати документи. Він повернувся працювати в школу.
Те, що Іра вступила до консерваторії, піднесло її в очах хлопця й віддалило на відстань, яку вже намагався здолати він. Тут мало було самовпевненості. Давалося взнаки різне виховання і, як казав колись політв’язень, генетика.
Десь під весну Діма з Ірою на одній з виставок зустрілись із капітаном, що давав призначення у військове училище.
– Ти що, не вчишся в училищі?
– Ні.
Капітан зателефонував у селищну раду, щоб хлопця терміново взяли на облік і з наступним призовом узяли до армії.
Незабаром прийшов виклик з’явитися до військкомату. Набір на Далекий Схід – на флот! За день перед тим, пізно ввечері, Діма через свого батька дістав для Марії Іванівни, Іриної мами, яка була у відрядженні, дві тисячі штук цегли на стіни та переділки. Рано-вранці закінчив заносити, віддав дівчині сидір, що наготувала йому мама, і просто