Війни художників. Станіслав Стеценко
Читать онлайн книгу.
Берзін. Махнув рукою. Жест, напевне, означав: будь що буде. – Вони знають, що я вже в СРСР, нікуди не подінуся, а значить, можна не поспішати.
– То чому ж ти повернувся? – не міг зрозуміти Гущенко.
– Дружина, син. Тоді взяли б їх. Хай уже краще мене.
– А звинувачення? Повинні ж бути хоч якісь звинувачення?…
– Був в Англії – значить, могли перевербувати, значить, англійський шпигун. Ніхто не буде вдаватися в деталі й розбиратися. Таке враження, що для НКВС посадити чим більше – тим краще. А раптом і справді на сотню один шпигуном виявиться. Те, що 99 були чесними радянськими громадянами, нікого не цікавить. А вчора мене призначили куратором твоєї виставки від Наркомату іноземних справ. Ось так. Так що будемо співпрацювати. Ти від Спілки художників, я від Наркомінсправ.
– Все ж, Берзіне, думаю, що ти перебільшуєш. Мене ж не чіпають.
Берзін запалив англійську цигарку. Піймав погляд Гущенка. Пояснив:
– Ще залишилась пачка. Потім перейду на «Біломор». Тебе не чіпають? Дай бог, щоб нічого не змінилося, щоб випадково хтось не назвав твоє ім’я на допиті.
– Але ж це твоє призначення, начебто, виключає швидкий арешт? – продовжив тему Гущенко.
– Ні, ніщо нічого не виключає. Пам’ятаєш, Тютчев сказав: «Російська історія до Петра Великого – суцільна панахида, а після Петра Великого – суцільна кримінальна справа». Як на мене, новітня історія це – і перше, і друге разом. Вчора моїй дружині наснився сон, що в нас роблять обшук… Ти віриш у сни?
– Ні, я начебто матеріаліст. Сни – це продовження роботи мозку. Я не вірю у віщі сни.
– А я віднедавна вірю. Ти помітив, що на нас тут скоса дивляться? – він нахилився до Гущенка, аби його не було чути за сусіднім столом.
Гущенко огледівся. У кафе сиділо кілька робітників – у картузах, парусинових туфлях, сірих сорочках, підперезаних шкіряними пасками, і жмаканих штанях. Вони пили пиво, палили дешеві цигарки і справді зневажливо поглядали у їхній бік. В очах читалося: що тут роблять два недобитих буржуї?
– Можливо, завинив твій лондонський костюм, – тихо відповів Гущенко. Наморщив лоба. – Думають, що ти якийсь непман… СРСР – єдина країна, де бідність не є недоліком, навпаки – це перевага. Поганий одяг – ознака взірцевої радянської людини. Гарний костюм – ознака мерзотника.
І справді, Берзін був одягнений, як лондонський денді – сірий у темну смужку костюм, біла сорочка і червона краватка.
– У тебе теж костюм непоганий. Колись революціонери боролися, щоб не було бідних, тепер боремося, щоб не було багатих. Вивихнутий світогляд, – Берзін похмуро посміхнувся. Потім тихо проспівав: – «Эх, яблочко, сладко-кислое, буржуйские глаза – ненавистные!» Я й сам, проживши півтора десятка років поза «залізною завісою», відчуваю себе в Москві чужинцем. Хіба в тебе немає такого відчуття?
– Було, – видихнув Гущенко. – Років зо три після приїзду. Тепер – зникло.
– Але досить про сумне. Давай пити. Як на мене, і в Лондоні, і в Парижі, і в Москві робітники дивляться на людину в пристойному костюмі приблизно однаково.
– Пролетарі