Іловайськ. Розповіді про справжніх людей. Євген Положій
Читать онлайн книгу.
прорватися в місто з флангів – все не йшли і не йшли, навіть не було чутно звуків бою. Ми не знали, що з ними сталося, чому їх і досі немає, але до останньої секунди вірили і чекали, що вони вдарять по сепаратистах. Медсестра Аліна, яка не захотіла повертатися на базу разом із пораненими, під кулями кричала, щоб противник припинив вогонь, бо тут є поранені. Це був виразний материнський крик із проханням про милосердя і вимогою співчуття. Але про які милосердя і співчуття може йти мова в жорстокому бою? Аліна поводилася мужньо, дивуючи нас: звідкіля в такому маленькому створінні стільки відчайдушної сміливості? Її світла голова з’являлася то тут то там – скрізь, де поранені потребували допомоги. Вона не боялася обстрілів, працювати на очах у ворога – і Бог її беріг.
Щоб подавити цей клятий кулемет, нам достатньо було тоді однієї «коробочки» і півгодини часу. Всього півгодини – і ми б захопили центр Іловайська. Та ми не мали ані «коробочки», ані навіть десяти хвилин – боєкомплект закінчувався, а сили противника з кожною годиною збільшувалися. Артист із кількома бійцями намагалися пройти крізь двори і знайти кулеметну точку, але безрезультатно – ми через обстріл так і не змогли підняти голів.
– Відходимо! – нарешті дав команду Бішут. Сидіти й очікувати, коли тебе застрелять – безглузде заняття навіть на війні. – Швидко, швидко! – Бішут залишався останнім, прикриваючи відхід. Він би встиг відійти також, якби не куля, яка потрапила йому в голову – бац! Командир на мить утратив свідомість і впав, а коли оговтався, побачив, що куля пробила наскрізь його новенький шолом. Однак німецька якість кевлару врятувала Бішуту життя – куля, розвернута металом, вдарила в череп пласким боком і тільки розбила голову і сильно контузила. Але дорогоцінні миті для відступу він утратив. На площу вискочив ворожий бетеер, із новою силою почав лупити кулемет. Біля Бішута залишився тільки поранений у ногу Нікітос, який допоміг командиру піднятися і заховатися в під’їзді жилого дому. Вдвох вони опинилися в оточенні, і більше в Іловайську ми їх не бачили і не чули, і не знали, що з ними сталося надалі: чи потрапили вони в полон, чи вони живі і чи їм далося якимось дивом вийти з міста. Їхня рація мовчала.
Усіх поранених та загиблих ми вивезли до пішохідного містка на трофейній «газелі», навіть не знаю, що б ми без неї робили. Коли ми вранці йшли в наступ, то на кожному перехресті залишали кулеметників, які тепер прикривали наш відхід. Біля містка чергувало відділення Занози, де серед інших бійців відхід штурмової групи забезпечував і Франко. Йшли через низ, через залізницю – міст прострілювали вже з кількох сторін. Франко допомагав носити поранених і, пригинаючись від мінометних мін, кілька разів перебігав на той бік і повертався. Їм залишалося протриматися зовсім трохи, можливо, кілька хвилин, коли поруч упала міна. Майстра поранило в обличчя, а Франку попало в голову та груди. «Так боляче дихати, – шепотів він, – так боляче дихати…» Ми хотіли вірити, що його можна врятувати, але знали, що це – неможливо.
Кордон.