Іловайськ. Розповіді про справжніх людей. Євген Положій
Читать онлайн книгу.
закінчувалася дикими криками – жахливий біль роздирав усе черево, і він періодично вирубався, а отямившись, верещав диким голосом:
– Залиште мене, хлопці, залиште! Я зі своїми вийду!
Після того, як усіх поранених вивезли, і в палаті залишився один Кабан, з лікарні зняли охорону. Кабан із цього приводу не турбувався – від кого тут його охороняти, від медсестер? Весь наступний день 25 серпня він чекав товаришів із застави – хлопці обіцяли принести блок сигарет і сухпай, бо годували в лікарні погано, точніше, те, що давали, їжею назвати складно: так, щось ріденьке на перше, ложка незрозумілої каші разом із котлетою з хліба на друге, особливо не «попразнуєш». Але Кабан не відчував голоду, він відчував біль, лише сигарети приносили йому задоволення. «Сигарета-сигарета, ты одна не изменяешь! Я люблю тебя за это, ты сама об этом знаешь!» – в думках наспівував він дворову пісеньку, коли вже зовсім хотілося курити. В обід забігли двоє друзяк: сигарет не принесли, залишили тільки пару штук, довго не засиджувалися і на всі запитання Кабана про ситуацію на кордоні й заставі відповідали якось невизначено. Було видно, що вони і самі достеменно нічого не знають, що буде далі – всі збройники пішли, Нацгвардія пішла, у застави команди відступати немає, тому розосередилися по місту, зайнявши стратегічно важливі точки. Потім після крапельниці Кабан заснув і прокинувся лише надвечір. Глянув на тумбочку, помацав рукою, пересилюючи біль, у верхній шухляді – сигарет ніде не виявив. Зате із здивуванням побачив, що в палаті знову не сам – дві пари насторожених очей уважно спостерігали за ним.
– Привіт, зьома.
«Дивно так вітаються, не по-нашому».
– Привіт.
– Ти погранець?
– Ага, контрактник. З Харківської застави, – люди Кабанові відразу не сподобалися, і він вирішив розповісти про себе що-небудь нейтральне і не витіювате. – Ось учора зачепило, чи то мінометний осколок, чи то стрілецький. Там бій ішов на перехресті, а ми на заставу відходили, як по мені влучило, ніяк не збагну…
– Та нас самих там накрило. Ми в колоні йшли, з Росії, мусили вашій заставі відхід закрити з боку Кутейникового, оточити, а замість цього самі в халепу втрапили.
– А ви звідки самі? – Кабан напружився.
– Ну, Петруха з Ростовської області, а я з Донецька, клич мене Ілліч. Позивний такий.
– Це на честь Леніна, чи що?
– Ну, а на честь кого ж! А у тебе який позивний?
– А в мене немає позивного. Ми ж контрактники, у нас всі за ім’ям і прізвищами. Сергієм мене звати, – Кабан подумав, що, може, даремно він свій «макаров» учора хлопцям віддав, може, згодився б?
– Ну, будемо знайомі, зьома. Я з ополчення «денеер», поперся ось на старості у війнушку погратися, та не пощастило – їхав на «газоні» й прямо під дупу гранатометом дало, весь зад розірвало, тепер ось на животі лише лежати можу, мучуся.
– А мене під підбитим укропським бетеером дістало, – відгукнувся Петруха. Йому, як і Іллічу, було