Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей. Антін Мухарський
Читать онлайн книгу.
– демонстративно зухвала, показово розкута, зверхня і норовлива. Читала щось зі сцени, чи про «мавку лісову» чи про Зою Космодем’янську, я вже не пам’ятаю.
Нагода познайомитися особисто трапилася того ж тижня. Ввечері я зайшов до гуртожитку, і Саша Самар мені її представив: «Знайомся, Анжела Грищенко з Нової Каховки».
«Привіт», – сказав я, і ми зустрілися поглядами.
Як би це не банально звучало, то була любов з першого погляду. Любов, доля, рок, божественний задум, кармічний вузол – називайте, як хочете, знаю напевне: так починаються усі справжні любовні драми на землі.
За кілька днів запросив її на прогулянку. Ми ходили золотим осіннім Києвом. Я читав їй власні іронічні вірші, смішив, розважав, купував морозиво. Одного разу ми навіть цілувалися. Це було у скверику на Львівській площі. Там і досі стоїть та лавочка. На тій лавочці ми і розсталися. Адже я, падлюка, «закрутив роман на стороні». Їй про це донесли «подруги».
Оскільки Анжела була на курс молодша, ми навчалися у різних корпусах. Вони – на Ярославовому валу, а ми – на Хрещатику. На курсі ми підтримували абсолютно дружні стосунки з двома одеськими дівчатами Мариною і Тамарою. Марині я відверто симпатизував. А була ще третя – Муля, яка навчалася з нами, але жила у гуртожитку з Анжелою в одній кімнаті. Саме вона розказала їй, що я симпатизую Марині, хоча нічого серйозного між нами тоді ще не було. Проте Анжела люто приревнувала, сказала, що я покидьок і брехло, і не треба їй ніяких віршів, і взагалі вона киян за людей не вважає, бо всі ми маминькини синки, життя не знаємо, за батьківськими спинами ховаємося, карочє, гандони і підараси.
«І щоб я тебе більше у моєму житті не бачила!» – встала і пішла геть.
Отака була від початку норовлива і горда.
Через якийсь час я одружився із Мариною, Анжела побралася із Сергієм Негоровим, більш відомим як Вілен Єгоров – нині знаний український кліпмейкер. У нас народилися діти. І жили ми десь у паралельних світах, аж доки наприкінці літа року 2001 від Різдва Христового доля не звела нас на кримському узбережжі, де ми обоє знімалися у фільмі Оксани Байрак… назви навіть не пам’ятаю.
– Тримайте цигарку, пане отамане! – Сем простягає мені самокрутку. – Зроблено, як для себе.
Взагалі-то, я не палю. Але як приходжу до «Бактерії», то можу собі дозволити пару-тройку самокруток із міцним голландським тютюном.
– Дякую, друже! – Він дає мені прикурити.
Глибоко, з насолодою затягуюсь і випускаю у повітря сизу хмару тютюнового диму, в якому постають далекі спогади.
Ось ми сидимо в кадрі на терасі татарського ресторанчика «Старий Крим», що висить на скелі поблизу траси Сімферополь – Ялта. Тепер, коли буваємо у Криму, ми завжди називаємо цей ресторанчик «своїм», бо там наші почуття спалахнули знову. Вона у зеленій сукні. Руде волосся розсипане по плечах. За сценарієм ми – молоде подружжя у стані медового місяця. У перервах між дублями вона щось без упину говорить, розповідаючи, як їй важко далися останні зйомки у Києві, які всі ці оператори