Мене розбудив тихий, але наполегливий стукіт у двері мого помешкання в інституті. Я увімкнув лампу біля ліжка й побачив, що була третя година ранку.

      – Хто там? – гукнув я, і стукіт припинився.

      Я підвівся з ліжка, накинув на себе нічний халат і підійшов до зовнішніх дверей, але тут мені спало на думку, що я наражаюся на ризик. Я повернувся до спальні й узяв із шухляди великий автоматичний пістолет сорок п’ятого калібру. Почуваючись трохи героєм мелодрами, я загнав патрон у гніздо барабана й повернувся до вхідних дверей.

      – Хто там? – повторив я своє запитання.

      – Це я, докторе, Тимоті.

      Я повагався ще трохи – хто завгодно може назвати себе Тимоті.

      – Ти один? – запитав я мовою калахарських бушменів.

      – Так, я сам-один, Сонячний Пташе, – відповів він тією самою мовою, і я запхав пістолет до кишені й відчинив двері.

      Тимоті був у темно-синіх штанях й білій сорочці, на плечі була накинута вітрівка. Я відразу помітив на сорочці свіжі плями крові, а також брудну пов’язку на лівому передпліччі. Він був явно дуже збуджений – очі широко розкрилися, коли на них упало світло, а руки нервово смикалися.

      – Господи, Тимоті, з тобою все гаразд?

      – У мене була жахлива ніч, докторе. Я мусив побачитися з вами негайно.

      – Що ти зробив зі своєю рукою?

      – Я порізав її об скло на передніх дверях, коли впав у темряві, – пояснив він.

      – Дозволь мені подивитись на неї, – сказав я, підходячи до нього.

      – Не треба, докторе. Це лише подряпина. Те, що я прийшов сказати вам, набагато важливіше.

      – Сядь нарешті, – сказав я йому. – Я дам тобі чогось випити.

      – Дякую, мачане, я із задоволенням чогось вип’ю, я збуджений і нервовий, тому й поранив собі руку.

      Я налив обом нам віскі, він узяв келих у праву руку й, не зупиняючись, ходив туди-сюди по вітальні, а я сів у шкіряне крісло.

      – Що з тобою, Тимоті? – запитав я.

      – Мені важко розповісти вам про це, мачане, бо ви не належите до тих, хто вірує. Але я мушу переконати вас.

      Він замовк і випив віскі, а тоді знову обернув обличчя до мене.

      – Учора ввечері ми довго говорили з вами про Місячне місто, докторе, й ви розповіли мені про ті таємниці, яких ви досі не змогли відкрити.

      – Так, – погодився я, підбадьорливо кивнувши йому головою.

      – Кладовище давніх жителів міста, – провадив