Сонячний Птах. Уилбур Смит
Читать онлайн книгу.міста, оточені мурами, й процвітали тут сотні років, перш ніж зникли, майже не залишивши по собі сліду.
Я знаю, що Тимоті редагує інформацію, яку передає мені: деяка є надто секретною, вона захищена могутніми табу й відкрити її дозволено лише висвяченим у таємниці. Я переконаний, що велика частина тієї приховуваної інформації має стосунок до легенди про стародавніх завойовників. Тож я ніколи не відмовляюся від спроб щось випитати в Тимоті.
У понеділок уранці, коли Лорен мав повернутися зі Швейцарії, Саллі була надто знервована через те, що Лорен відмовиться взяти її до розвідувальної експедиції, і її товариство стало для мене нестерпним. Щоб утекти від неї і змарнувати останні нескінченні години чекання, я пішов навідати Тимоті.
Він працює в маленькому кабінеті – у нас в інституті бракує приміщень, більшість із яких напхом напхана книжками, брошурами, папками та стосами чистого паперу, які громадяться майже до стелі, проте я завжди знаходжу місце, де поставити свій стілець. Він має довгі ніжки, як той, яким користуються в барі. Бо хоч ноги й руки в мене нормальної довжини й навіть, можна сказати, досконалі, мій тулуб так розплющений і згорблений, що якби я сидів на нормальному стільці, то навряд чи зміг би побачити, що там робиться на столі.
– Мачане! Будь ти благословен! – Тимоті підвівся зі своїм звичайним привітанням, коли я увійшов.
Згідно з традиційними знаннями банту, ті з нас, хто має клишаві ноги, пігментацію альбіноса, звужені очі та горб на спині, благословенні духами та наділені великою фізичною силою. Ця віра дає мені щось подібне до жалюгідної втіхи, й привітання Тимоті завжди мене збадьорює.
Я стрибнув на свого стільця й почав незв’язну розмову, перестрибуючи з теми на тему й перескакуючи з мови на мову. Тимоті і я пишаємося своїм талантом і, я думаю, хизуємося ним трохи. Немає жодного чоловіка на світі, щодо цього я цілком переконаний, який міг би простежити за нашою розмовою від самого початку й до кінця.
– Дивно буде, – сказав я нарешті, вже не пам’ятаю, якою мовою, – якщо тебе не візьмуть в експедицію. Це буде вперше за десять років, Тимоті.
Він відразу став мовчазним і настороженим. Він знав, що я знову почну розмову про втрачене місто. Я показав йому фотографію п’ять днів тому й відтоді намагався видушити з нього якийсь значущий коментар. Я перейшов на розмову англійською мовою.
– Хай там як, а ти, певно, не сподіваєшся довідатися нічого істотного. Знову пошуки якихось тіней. Одному Богові відомо, чи їх було там багато. Якби я тільки знав, чого мені там шукати.
Я замовк і весь захолонув, чекаючи на реакцію Тимоті. Його очі потьмяніли й оскліли. То було суто фізичне явище, непрозора синювата плівка, здавалося, накрила його очні яблука. Голова похилилася вниз на товстій вузлуватій шиї, губи скривилися – і гусяча шкіра пробігла вгору по моїх руках, а волосся на шиї заворушилося й настовбурчилося.
Я чекав. Я ніколи не міг подолати надприродного