103 Знось, Беатріче, і зарадь зусиллю

      Того, хто любить так, що став на згин,

      Піднявшись вище над людською цвіллю!

      106 Чи ти не чуєш, як там стогне він?

      Чи ти не бачиш, як зо смертю б’ється

      Між хвиль, грізніших од морських пучин?»

      109 Ніхто на світі палко так не рветься

      До радості і не тікає бід,

      Як я, зачувши, як те слово ллється.

      112 Прийшла звідтіль, де сяє небозвід

      Я, пісні ввірившись твоїй урочій,

      Яка вславля тебе й слухацький рід».

      115 Сказавши так, звела на мене очі,

      Де сльози струменіли в чистоті,

      І я стежки знайшов якнайкоротші.

      118 Прибув до тебе на прохання ті

      І врятував од звіра, що з’явився

      Тобі на цій великій висоті.

      121 Та що тобі? Чого, чого спинився?

      Чого на серці підлий страх тяжкий?

      Чого в тобі сміливий дух смутився?

      124 І це тоді, коли святі жінки

      У небі втрьох клопочуться про тебе,

      Я ж блага обіцяю дар такий?»

      127 Мов квіт, в нічнім морозі, як в погребі,

      Побитий, похиляє вниз чоло

      Й знов оживає у ранковім небі,

      130 Так я відчув, що стомлення спливло,

      І вигукнув із серцем посмутнілим,

      Мов той, до кого звільнення прийшло:

      133 «О преблага, з якою став я смілим,

      І ґречний ти, що зразу ж поспішив

      І підійшов до мене з словом милим,

      136 Ти так мені бажання прищепив

      Рушати краєм тим жахним, немирним,

      Що до своїх вернувсь я перших слів.

      139 Іди ж, пойнятий захватом надмірним,

      Ти – проводир, ти – пан, учитель – ти».

      Сказав я й слідом за поетом мирним

      142 Ступив на шлях лісистий і крутий.

      ПІСНЯ ТРЕТЯ