Так, бачиш, дівонька ота

      Росла собі. І роботящий

      (Бо всюди сироти – ледащо)

      У наймах виріс сирота,

      Неначе батькова дитина.

      Отож той самий сиротина

      У наймах сяк собі, то так

      Придбав, сірома, грошенят,

      Одежу справив, жупанину,

      Та ні відсіль і ні відтіль

      Купив садочок і хатину;

      Подякував за хліб і сіль

      І за науку добрим людям,

      Та до вдовівни навпростець

      Шелесть за рушниками!

      Не торгувались з старостами,

      Як те бува з багатирями;

      Не торгувавсь і панотець

      (На диво людям та на чудо),

      За три копи звінчав у будень,

      Без пихи, так, як довелось.

      Отут-то, голубе мій сизий,

      Отут-то й лихо почалось!

      Уже, либонь, після Покрови

      Вертався з Дону я, та знову

      (Бо я вже двічі посилав

      До дівчини за рушниками)

      Послать і втретє міркував.

      Та з чумаками, та з волами

      Якраз в неділю на весілля

      До удовівни причвалав.

      Пропало! Все добро пропало!

      Ані щетинки не осталось.

      Пропав і я, та не в шинку,

      А на кобилі. На віку

      Всі люде бачать лихо, сину,

      Але такого, мій єдиний,

      Такого лютого ніхто,

      Ніхто і здалека не бачив,

      Як я, лукавий. А тим часом

      Просохли очі у вдови.

      Неначе в бога за дверима,

      У зятя та в сина

      Стара собі спочиває,

      А на Катерину,

      На дитя своє єдине,

      Тілько поглядає.

      А я в шинку з п’яницями

      Душу пропиваю!

      Та й пропив. Запродав душу,

      І душу і тіло,

      Тіло