Хіба ревуть воли, як ясла повні. Панас Мирный
Читать онлайн книгу.
так питаю... нiчого.
Розмова увiрвалася. Мати заснула на полу. Син лежить на лавi. Сон не йде йому в голову. Душно йому, млосно, пече попiд боками, а в вiччю — вона та й вона. «Пропади ти, навiжена!» — шепче вiн. Перевернувся з боку на бiк, натяг на голову ряднину, — не спиться, та й годi... «Нi, вже: не швидко ти дiждеш, щоб я пiшов на поле!»
II. ДВУЖОН
Лiт за двадцять до крiпацької волi, з того самого Ромоданового шляху, яким iшов парубок, у село Пiски вступав якийсь невiдомий захожий. Видно — з далекої дороги. Сорочка на йому чорна; штани вибiйчанi, пiдсуканi аж до колiн; за спиною вiрьовкою навхрест перев’язана одежа; через праве плече, на палицi перекинута торба — мабуть, з харчю, та пара шкапових чобiт. На взiр — чоловiк середнiх лiт. Чорнi, як гайворон, уси починали вже по краях рудiти; борода стирчала чорна, остюкувата, давно, мабуть, не бачила скiска.
Iшов захожий тихо, нога за ногою, й роздивлявся на всi боки. Сказати б — з заробiткiв, коли б не така рання пора. А то тiльки що весна настала. Постiкали води, зазеленiли трави, зацвiли садки, городи, сонце ще не пекло, як серед лiта, а приязно сяло та грiло.
Дiйшовши до одного двору, де серед нечистого городу влiзла в землю старенька хата, захожий став. «Оце ж мов, бачся, й Окунева хата!» — каже вiн сам до себе. На той час з низеньких хатнiх дверей вийшов молодий парубок.
— Здоров був! — обiзвався до його захожий.
— Здоров.
— Чи це Окунь живе?
— Який Окунь?
— Карпо Окунь, старий дiд.
— Нi: це Лимар, а не Окунь.
— А де ж Окунь?
— Та який Окунь?
— Дiд старий, що з бородою ходив.
На їх розмову нахопилася з-за хати старенька жiнка. Видно, поралась коло городини, — бо очiпок подався трохи набiк, лице в поту, руки в землi.
— Та кого ти, чоловiче, питаєш?
— Окуня Карпа.
— Е-е-е... його вже давно й слiду нема... Знала я того Окуня, знала... Уже, мабуть, лiт з десять буде, як помер... А тобi ж навiщо вiн?
— Та треба... Так умер, кажете?
— Умер, умер.
— Та хто ж пiсля його зостався?
— Та хто ж, пiсля його зостався?! — каже жiнка, задумавшись... — Зосталася Ганна-небога, що вийшла за Соломенка. Та й та уже вмерла. Оце ми у неї й дворище купили. Та ще зостався Грицько — був йому якийсь далекий родич... торiк його у некрути взяли. Та, здається, вже й немає нiкого такого...
— Так... А волость же ваша далеко?
— Волость? — глянула жiнка на його й, перегодя трохи, одказала: — на тiм боцi села. От як пiдеш сiєю улицею, та й вийдеш прямiсiнько. Спершу будуть гамазеї, а там — зараз i волость.
— Ну, спасибi вам. Прощайте.
— Щасливо.
Пiшов собi чоловiк тою тропою, що розказала жiнка. А жiнка й парубок ще довго стояли — дивились услiд, аж поки не скрився захожий з очей у кривiй вулицi.
— Ти не питав, Грицьку, — тодi жiнка до парубка : — хто вiн такий? навiщо йому Окунь?
— Нi, не питав.
— Гляди, лишень, чи не родич який... Там у його, в Донщинi, багато, кажуть, всякої рiднi... Там i брат його жив. То чи не по худобу бува, прийшов i сей?!
— Бог його зна.