Над Чорним морем. Іван Нечуй-Левицький
Читать онлайн книгу.
її далі по алеї. Надя стояла на одному місці; вона ще не опам’яталась гаразд.
– Ходім далі! – сказав Селаброс.
– Не піду! пустіть мене! – зашепотіла вона, й, озирнувшись назад, вона аж тоді зовсім опам’яталась. В алеї не було видко й душі.
– Ходім мерщій! там нас ніхто не вглядить! – сказав Селаброс і силоміць потяг Надю за руку. Вона подалась за ним, мов нежива.
Алея густішала. Необрубані гілки позвішувались низько й зачіпали їх обох за голову, за руки. Треба було нахилятись, щоб пройти далі. Стежки не було далі: там ніхто ніколи не гуляв. За алеєю було видно гущавину з кущів, оплетену здичілим виноградом. В алеї була густа тінь. Густе руно зеленого листу та гілок заслоняло алею зверху донизу, як густа зелена завіса. В кінці алеї, в гущавині, була неначе темна ніч.
– Не піду далі! – сказала Надя.
– Ти мене не любиш? – спитав Селаброс.
– Люблю, але далі не піду, – сказала Надя й почала пручатись.
– Йди або не чаруй мене очима! Твої очі – гострий ніж для мого серця! Я оддам за їх усе живоття. Не печи мене очима!
Селаброс знов нагло обняв її й обсипав гарячими поцілунками її очі, щоки, уста. Надя випручалась з його обнімочку. Гілка зачепила бриля на голові в Селаброса й збила його. Він нахиливсь, щоб підняти бриля. Надя знестямки крутнулась і швидкою ходою мерщій пішла назад без тями в голові, ніби засліплена. Селаброс розлютувався, погнався за нею слідком і ледве встиг її наздогнати.
«Ні, це не молдаванка! До кінця роману з нею не швидко дійдеш. Доведеться або мудріше хитрувать, або прикинутись, що буду сватать її. Без неї не можу животіти, не можу дихати», – думав Селаброс, поспішаючи навздогінці за Мурашковою.
Надя повернула з алеї до виходу. З одного боку ріс цілий гай гіллястих оцтових акацій з голими стовбурами, з широкими пучками листатого верхів’я. Між акаціями було видко лавки; на лавочках сиділи якісь панії. Надя вгляділа їх і пішла поруч з Селабросом звичайною ходою. Вона вже зовсім опам’яталась, і їй почувалось, що ніби десь була пожежа й вона бігцем вибігла з пожежі, ніби опечена огнем. Селаброс довів її додому. Обоє й слова не промовили між собою. Прощаючись з Надею, він подивився на неї пильним, довгим поглядом, неначе хотів набратись того вогню, що палав в її очах.
Надя прийшла додому й застала там Саню й Махнівську.
– А що пак казав тобі Селаброс? – спитала в неї Саня.
– Ат! все за принципи! – знехотя сказала Надя.
– Ви ж, здається, зовсім погодилися в напрямку та в принципах, – сказала з недомислом Саня.
– Де там погодилися? – сказала Надя.
Од того часу Надя боялась сама виходить на гулянку. Селаброс слідкував за нею, неначе її тінь. Швидко після того Саня з мачухою та з сестрою збирались виїхати до Одеса купатись в морі. Надя надумалась і собі поїхати з ними, щоб утікти й сховатись од настирливого й нахабного Селаброса. Вона од того часу боялась, як огню, його палкого серця, боялась стрінутись з ним насамоті.
«Нехай мине трохи часу; може й моє серце втихомириться, коли я його не бачитиму,