Не той став. Іван Нечуй-Левицький
Читать онлайн книгу.
«Спіть, мамо, а я буду од вас одганяти мухи». Ій-богу моєму, правду кажу! Ой, коли б не була Соломія лиха та ледача! Боюся за сина, більше як за себе. Шкода мені буде мого Романа.
– Не бійся. Зінько, не бійся! – сказав отець Гарасим на прощанні,
Баба Зінька не вдоволилась тим, що їй говорив батюшка про Соломію. Вона зайшла ще до матушки, нібито побалакати, вийняла з пазухи в хусточці незвичайно здорового цукрового гороху, щоб нібито похвалитись, і дала матушці на насіння, а тим часом в розмові поміж горохом, маком та капустою довідалась, що за людина – Соломія. І матушка хвалила Соломію. Зінька розпрощалась і вийшла з хати. Вона була така рада, така рада, неначе того дня був Великдень. В баби неначе й ноги стали молоді. Вона не йшла додому, а ніби самі ноги несли її. Люде, стрічаючись з бабою, аж дивувались, чого це завсіди поважна Зінька так швидко чимчикує вздовж улиці, і така веселенька, неначе тільки що випила в когось в гостях чарочок зо три горілки з стрючкуватим перцем.
– Що це таке сталося з бабою Зінькою? – говорили молодиці оглядаючись. – Йде так швидко, трохи не підскакує, ніби от-от пісні заведе серед улиці!
А баба Зіня раділа за свого Романа.
«От буде радий Роман! Піде його смуток на очерета, на болота та на пущі», – думала баба, несучи додому радісну звістку для Романа.
IV
Зінька прийшла додому, увійшла в сіни. Чує вона, в хаті хтось говорить з Романом. У сіни через зачинені двері доходив чийсь голос, товстий, навіть трохи сердитий.
«Одже голос мені по знаку! – подумала баба Зінька. прислухаючись під дверима до голосу. – Але чий же це голос? Ніяк не впізнаю. Якогось гостя бог послав».
Баба Зінька одчинила хатні двері. Просторна світлиця була освічена дуже ясно через причілкове вікно. За столом сидів смуглявий, довгобразий та сухорлявий чоловік. Сонце сипалось в вікно на його спину; смуглявий вид неначе мрів у сутінку; і тільки виразно світились кінчики довгих товстих вусів, котрі ніби були обсипані сонцем.
Роман сидів на лаві, коло самісінького стола, спершись обома ліктями на стіл.
– Добридень вам! – сказала баба Зінька, ставши серед світлиці. Вона довгенько придивлялась, прижмурювала свої старі очі і впізнала Филона Чечота.
«Ото диво! Тільки що була в мене промовка про дочку, а це й сам батько шусть до мене в хату! Це недурно! Неначе знав Филін, що я ходила на розвідки до батюшки та розпитувала про його дочку. Це недурно. Це воно проти чогось!»
Филін встав і приступив на ступінь до баби Зіньки. Високий надміру, тонкий станом, Филін був ще вищий од баби Зіньки і трохи не черкався тім’ям об сволок. Його чорні, незвичайно гострі й блискучі очі впали не на Зіньку, а вище за Зіньчину голову, десь на верх мисника. Филін, розмовляючи, ніколи не дивився людям в вічі, а все кидав очима неначе в порожній простір, втуплював їх в повітря, неначе придивлявся в далечі до тих людей та подій, про котрі він любив часто оповідати.
Филін був дуже богомільний. Він ходив до церкви і на службу, і на вечерню, і на утреню, приходив до церкви ще раніше за батюшку.