Fata morgana. Михайло Коцюбинський
Читать онлайн книгу.
таки починається!" – подумав вiн, але удав невинного.
– Що?
– Чи нанявся в економiї, питаю?
Ач, невiрна баба: i знає, що не був я там, а питає.
– Ат, дай ти менi спокiй з тою економiєю… не те у мене на мислi тепер. Он, казав Гудзь швидко сахарню будуватимуть.
– Слухай, серце. Гудзя, слухай, Андрiйку… якраз почепиш торби, та й менi доведеться…
Вона стулила сухi губи i зняла очi до стелi! Що ж! вона мовчить, бо у свято грiх лаятись, але коли б усiм тим, що плещуть про фабрику, покорчило язики, то це було б дуже добре. Фабрика, фабрика, а де вона? Ну, була фабрика, а хто мав користь з неї? Мендель. Може, неправда? Може, не в Менделя лишав вiн заробiток? Що вони мають, чим живi? У неї вже руки посохли від працi, вона вже жили з себе висотала, аби не здохнути, прости господи, з голоду…
I вона совала йому перед очi сухi i чорнi, немов залiзнi, руки, голi до самого лiктя.
Бо чоловiк не заробить, ой не заробить, серце моє. Вiн думає про пиво, а про те нi гадки, що…
I пiшло. Вона йому вичитувала, вона його сповiдала, вона кропила його, пiдкурювала i садила чортами так обережно, так делiкатно, як тiльки можна було в недiлю, по службi божiй, а вiн, червоний, немов варений рак, спочатку мовчав, а далi й собi почав верещати тонким i надiрваним голосом.
Врештi перемiг.
– Тьху, тьху, тьху! Тричi тьху на твою землю! Хай вона тобi западеться! Не наймуся я й не буду в землi ритися. Вона витягла з мене усi сили та й пустила на старiсть голого. Тьху, ще раз тьху на неї…
Тодi Маланка стала, як стовп i зняла руки до неба.
– Що ти кажеш, непритомний! Та ти ставай на колiна та цiлуй її…їж її, землю святу, вона тебе годує… вона тебе й сховає, чоловiче…
Вона стала бiла, як бiль i справдi налякалася.
Хмару розбила ластiвка. Вбiгла Гафiйка, сквапно ховаючи щось за пазуху. Оте чисте, виплекане, немов вилизане матiр'ю звiрятко, таке туге, як пружина, з круглими бронзовими руками й ногами, в золотих волосинках, ота весняна золота бджiлка вкинула в хату щось таке, вiд чого бiлi стiни пiд низькою стелею осмiхнулись, голуб перед образами крутнувсь на нитцi, i козаки з червоного паперу, налiпленi на стiнах, узялися в боки.
– Мамо, давати обiдати?
– Давай, давай, Гафiйко… – Маланка зразу одiйшла. – Та чого ти крутишся по хатi, мов дзига? Так i миски поб'єш. I в церквi усе крутилася та оглядалася…
– Та його не було в церквi.
– Кого – "його"?
– Та то я так…
– Що тобi, дiвко, сьогоднi: мало борщу не перекинула.
– Страх, розказує, яке дiялось: народу, каже, як на вiйнi, сила-силенна…а кiннi наступають, душать."Розходьтесь", гукають. А тi: "Не пiдемо, давай нам наше… ми за правду".
– Та хто розказує?
– Марко… недавно прийшов з Адесу…
– Гущин? Кажуть – пiймавсь на злодiйствi, посидiв у тюрьмi та й привели сюди на втiху старому батьковi.
Гафiйка спалахнула.
– Брехня! То люди брешуть. Вiн нiчого не крав, от їй же богу!
– Та цить же ж бо! – гукнув Андрiй. – Яке там злодiйство! Менi