За сестрою. Андрій Чайковський
Читать онлайн книгу.
й прибране.
Любо було глянути.
Навiть панотець Амвросiй не видержав i вийшов на майдан подивитися на вулицю та послухати пiсень.
Над самим вечором пригнали пастухи худобу з пасовища.
Знову новий образок. Пастухи вигукували й заганяли товар у ворота. Поважнi корови та воли, гойдаючи головами, йшли до своїх загород. Вiвцi мекали, тиснулись в гурток, а конi розбiглися по майданi та скубали траву.
Корови й не гадали виминати вулицi, а йшли в саму середину мiж дiвчат. Настав великий крик i смiхи, усе розбрелось. Дiд Андрiй сидiв iз сусiдом Панасом на призьбi. Покурюючи люльки, розмовляли про господарство.
– Цього року, мабуть, урожай буде, – каже Панас.
– Дай Господи! Щоб лише в злу годину не вимовити…
– Ходив я сьогоднi вранцi в царину, – аж душа радiє, таке все повиростало.
– Щоб хоч сарани не було…
– От i не говори! Хай свята Покрова заступить, – сказав Панас i перехрестився…
– Та я цього не бажаю, але всяко буває…
В цiй хвилинi надбiг гурток малих хлопцiв, що гнались за дiвчатами ровесницями та вигукували, смiючись…
– Мурашки, ховайте подушки, татари йдуть…
– Не викликуй чорта з пекла! – гукнув дiд Андрiй.
Та хлопцi на це не зважали, а ганяли далi. Один хлопець пiймав Ганю за плече та так сiпнув, що дiвчина впала на землю. В цiй хвилинi прискочив до нього Павлусь i схопив за в'язи.
– Як ти смiєш? Це моя сестра…
Цей обернувся i вхопив Павлуся теж.
Стали борикатися.
Павлусiв противник був старший i дужчий. Вiн ухопив Павлуся пiвперек i тиснув цупко руками. Оба червонi, мов буряки, стали змагатися. Зараз обступили їх iншi i придивлялися, хто кого переможе, хоч усiм здавалося, що Павлусь не дасть ради.
Та воно не так сталося. Павлусь пiднiс вгору свого противника та, як лише цей вiдстав вiд землi, розмахнув ним i кинув на землю.
Тому стало соромно i лежачи ще, вiн став Павлуся бити кулаками…
– Гов! Пiвнi! – гукнув якийсь парубок i вмить розiрвав воюючих… – Досить з вас, обидва ви славнi козаки будете…
Хлопцiв наче б водою обiлляв…
– Не зачiпай Ганi, – говорив Павлусь, – нiхто не смiє її торкнути, а то поб'ю…
– Хiба ж вона мальована? Чого лiзе до гурту таке «не чiпай мене»…
– Павлусю, ходи сюди! – закликав дiд Андрiй…
– Воно гарно, що ти за сестрою так обстоюєш, та бач, вiн це невмисно, а випадком… ну досить… спати час…
I всi стали розходитися до дому. Тепер залунала пiсня по цiлому селi мiж хатами. Нiкому не хотiлося розставатись iз таким напрочуд гарним українським вечором…
Гомiн почав стихати. Де-не-де мекала вiвця. Вiд степу долiтали гомони дикої птицi. Дiд Андрiй, повечерявши з сiм'єю, сидiв ще довгенько на призьбi, покурюючи люльку. Вiн поглядав на зорi, мiркуючи, яка буде погода. Надходив час сiнокосiв, людям треба було погоди.
Вiдтак зняв шапку i почав пiвголосом молитися.
Серед молитви почував якийсь внутрiшнiй неспокiй, наче б чогось тривожився. Вiдмовляючи акафиста, якого знав на пам'ять, вiн пiшов поглянути, чи вартовий