Народе мій, замучений, розбитий,

      Мов паралітик той на роздорожжу,

      Людським презирством, ніби струпом, вкритий!

      Твоїм будущим душу я тривожу,

      Від сорому, який нащадків пізних

      Палитиме, заснути я не можу.

      Невже тобі на таблицях залізних

      Записано в сусідів бути гноєм,

      Тяглом у поїздах їх бистроїзних?

      Невже повік уділом буде твоїм

      Укрита злість, облудлива покірність

      Усякому, хто зрадою й розбоєм

      Тебе скував і заприсяг на вірність?

      Невже тобі лиш не судилось діло,

      Що б виявило твоїх сил безмірність?

      Невже задарма стільки серць горіло

      До тебе найсвятішою любов’ю,

      Тобі офіруючи душу й тіло?

      Задарма край твій весь политий кров’ю

      Твоїх борців? Йому вже не пишаться

      У красоті, свободі і здоров’ю?

      Задарма в слові твойому іскряться

      І сила, й м’якість, дотеп, і потуга,

      І все, чим може вгору дух підняться?

      Задарма в пісні твоїй ллється туга,

      І сміх дзвінкий, і жалощі кохання,

      Надій і втіхи світляная смуга?

      О ні! Не самі сльози і зітхання

      Тобі судились! Вірю в силу духа

      І в день воскресний твойого повстання.

      О, якби хвилю вдать, що слова слуха,

      І слово вдать, що в хвилю ту блаженну

      Вздоровлює й огнем живущим буха!

      О, якби пісню вдать палку, вітхненну,

      Що міліони порива з собою,

      Окрилює, веде на путь спасенну!

      Якби!.. Та нам, знесиленим журбою,

      Роздертим сумнівами, битим стидом,—

      Не нам тебе провадити до бою!

      Та прийде час, і ти огнистим видом

      Засяєш у народів вольних колі,

      Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

      Покотиш Чорним морем гомін волі

      І глянеш, як хазяїн домовитий,

      По своїй хаті і по своїм полі.

      Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий,

      Та повний віри; хоч гіркий, та вільний,

      Твоїй будущині задаток, слізьми злитий,

      Твойому генію мій скромний дар весільний.

      Сорок літ проблукавши, Мойсей

      По арабській пустині

      Наблизився з народом своїм

      О межу к Палестині.

      Тут ще піски й червоні, як ржа,

      Голі скелі Моава,

      Та за ними синіє Йордан,

      І діброви, й мурава.

      По моавських долинах марних

      Ось Ізраїль кочує:

      За ті голі верхи перейти

      Він охоти не чує.

      Під подертими шатрами спить

      Кочовисько ледаче,

      А воли та осли їх гризуть

      Осети та будяччє.

      Що чудовий обіцяний край,

      Що смарагди й сапфіри

      Вже ось-ось за горою блистять, —

      З них ніхто не йме віри.

      Сорок літ говорив їм пророк

      Так велично та гарно

      Про обіцяну ту вітчину,

      І все пусто та марно.

      Сорок літ сапфіровий Йордан

      І долина пречудна

      Їх манили й гонили, немов

      Фата-моргана злудна.

      І зневірився люд, і сказав:

      «Набрехали пророки!

      У пустині нам жить і вмирать!

      Чого ще ждать? І доки?»

      І покинули ждать, і бажать,

      І десь рваться в простори,

      Слать гінців і самим визирать

      Поза ржавії гори.

      День за днем по моавських ярах,

      Поки спека діймає,

      У дрантивих наметах своїх