Сагайдачний. Андрій Чайковський
Читать онлайн книгу.
плахтою.
Надворі вже геть розвиднілося. На сході сонця зарожевіло небо, а далі викотилося велике червоне сонце. Його яркі проміння відбивалися від білого примерзлого снігу й засліплювали очі.
Їхали так до вечора, виминаючи здалека людські оселі, які лише здибали на дорозі.
Тої днини вони і їх коні не їли нічого. Були голодні. Коні стали постогнувати та приставати від утоми. І тепер їм прийшла на думку турбота, де тут, у такій пустині, переночувати?
Нараз побачили якусь сторчачу копицю снігу. Це не могло бути нічого іншого, як якесь широкогалузе дерево, вкрите снігом. Оселя це не могла бути, тому і не боялися під'їхати ближче. Та приїхавши близько, помітили, що це був вітряк, яких на Вкраїні було багато. Снігу стільки навалило на крила, що їх ледве можна було доглянути. Те саме було з вершком і стінами. Видно, що давно сюди ніхто не заходив.
— Тут якось переночуємо, — говорив Петро. Вже хотів висказати свою турботу, що без їди для себе і коней годі буде, та здержався, щоби не тривожити хворого Марка.
Марко був дуже знеможений. Рана йому долягала так, що інколи аж зуби затинав, щоби не йойкнути.
— Тут нема чого ні розбишак, ні людей боятися, — потішав його Петро далі.
— А що з кіньми зробимо? — питав тривожно Марко. — Коли трапиться тічня вовків, то завтра знайдемо лише сідла та копита.
Заки Петро на це відповів, побачив зараз за млином якусь малу будівельку, засипану теж снігом. Це, очевидячки, була хатина для мірошника. І тут не видно було людського сліду, значить, що хатина стояла вже давно пусткою.
Петро скочив з коня і підступив під двері, засипані снігом. Намучився чимало, заки відгорнув сніг. Двері були засунені ізсередини. Петро стукав та кликав, але ніхто зсередини не відзивався. Брала його нетерплячка. Зіперся усією силою і виважив двері із завісів. Вони впали до сіней із лоскотом. Петро підняв їх і знову вставив на завіси. Тепер зліз із коня й Марко, і завели сюди коней, та зачинили, і засунули мерщій за собою двері. Стояли тепер у великій непроглядній пітьмі. Петро викресав огню і запалив обережно віхоть соломи. При світлі побачили себе в затишних сінях з жолобом і драбиною. Сюди заводили, очевидно, коней ті, що до млина приїздили. За драбиною було ще досить недоїдженого сіна. Коні пішли зараз сюди й стали запопадливо хрупати.
— От буде де переночувати під жолобом, — говорив Петро. — Господь на нас ласкавий.
— Я такий голодний, що мені аж млісно, — каже Марко.
— Коби лише коні підживилися, а ми-то якось витримаємо; може, яку звірину дасться сполювати, ось я зараз вийду, лише коней розсідлаю.
В тій хвилі Марко, мацаючи напомацки, знайшов двері. Запалили знову віхоть соломи, відчинили двері і ввійшли до невеличкої кімнатки. Дуже тим втішились. В них вступила якась надія, що, може, що й для себе знайдуть.
Петро безупинно піддержував огонь і розглядався. На зимній печі стояв каганець, повний сала. його зараз засвітили і оглядали хату далі. Стояв тут стіл, збитий з дощок, лава під одиноким віконцем, над ним полиця,