Хо. Михайло Коцюбинський
Читать онлайн книгу.
на!..
Дитина здоровими очима вдивляється в пiтьму, що чорнiє поза вiкном, i затиха… В очах, ще мокрих од слiз, малюється жах… Так, тi очi бачать у таємничiй пiтьмi постраха дiтей – Хо, страшного, бородатого дiда, з величезною торбою за плечима, повною неслухняних дiтей. Якийсь холод торкається делiкатного дiтського тiла, щось бере з-за плечей, лячно так, плакати хочеться, а не можна… Дитина насилу вiдриває очi вiд вiкна й ховає голову в няньки на грудях.
I знов тихо в хатi.
– Мамо! – збуджує тишу хлопчик, кидаючи свою будiвлю. – Мамо! А де тепер сонце?
– Сонце?.. Сонце тепер спить.
– А де ж його хата?.
– Отам за горою, де воно сiдає…
– Там, де живе лiсник Панас?
– Еге… Але тобi спати час, дитино. Дитина, однак, наче не чує материної уваги. Вона пiдбiга до матерi й спирається їй на колiна.
– Мамо! А чи сонце має дiти?
– Має.
– А де ж вони?
– Де? а на небi… отi зiрочки, що вночi сяють, то се дiти сонцевi…
– А чом же вони тепер не сплять?
– Бо вони за день виспались, а тепер граються.
Пауза.
– Мамо! я хочу до Петрика!.. Петрик – се син куховарчин, що бавиться часом iз паничем.
– Не можна, Петрик слабий…
– А я йому занесу яблуко…
– Не можна, сказала.
– Ма-а-мо! Я хо-о-чу до Пе-е-три-ка!..
– Ох, господи! Одно скiнчило, друге починає… Цить менi зараз!.. Не пiдеш.
– Ма-а-мо! до Пе-е-три-ка-а!..
– Чи не замовкнеш ти менi?.. Марино, а заклич-но дiда Хо!..
Марина пiдходить до вiкна й грюка в шибку.
– Дiду!.. дiду Хо!.. а йдiть-но сюди… а вiзьмiть-но собi неслухняного панича!.. «Зараз!» – вiдповiдає вона собi за Хо пiдробленим басом i вiдходить вiд вiкна.
Хлопець добре розумiє Маринину штуку; вiн не вiрить, щоб то Хо промовив те «зараз» таким невдатним басом, однак йому стає страшно. Вiн вiдходить до канапки, як можна далi вiд вiкна, i почина бавитись папiрцем, бгаючи його в човник. А тим часом фантазiя хлопцева вперто працює над фiгурою Хо. Якi в нього очi? Мабуть, червонi, як у трусика… А нiс, певно, такий довгий та гострий, як у куховарки… а може, ще довший… Борода бiла та довга аж до п’ят… руки… Хлопцевi враз уявляються залiзнi тройчаки, що стоять у стодолi – такi руки в Хо… конче такi… Йому стає ще страшнiше, вiн боїться поворухнутись, боїться зустрiтись очима з таємничою пiтьмою, хоч щось так i тягне його глянути в вiкно, так i тягне, так наче шепче щось: «А подивись, а подивись!» Хлопець не може опертися бажанню глянути в вiкно, зводить очi… i весь холоне. Там, на чорному тлi шибок, щось бiлiє… то Хо… Божевiльний жах охоплює дитину, поширшує зiницi, витяга обличчя, ворушить волоссям на головi, душить за горло…
– Дiти, спати! Пора вже!.. Марино, клади дiтей спати!.. – розтинається голос материн й будить, як зi сну, хлопця.
Марина ставить хлопця на молитву.
– «Отче наш, що на небi…» – непритомно проказує вiн за нянькою, а сам дивиться вбiк, на вiкно. «Нехай буде воля твоя, як…» Ой, там щось руками маха, аж по вiкнi шкряба! – тремтить хлопець. – «Хлiб наш щоденний…»
– Нянько,