Ой далеко до берега того,

      До розкошів закохання мого!

      Поміж нами річка протікає,

      На мілизні крокодил чигає.

      Я пущуся річкою тією.

      Та й поплину низом течією.

      Не боюся я лихої долі,

      Мчу по хвилях, мов по суходолі.

      Від кохання виростає сила!

      Маю чари, бо навчила мила.

      Як вона уста розкриє, щоб напитись поцілунку,

              Я п’янію і без трунку!

      Як надійде час вечірній, щоб для неї постіль слати,

              Ой слуго, май пильнувати!

      Ти повий тонким серпанком постать любу чарівниці,

               Постели їй, мов цариці.

      З полотна царського хуста маєш милій постелити,

               Ще й олієм покропити…

      Ох, якби я був при милій негритянкою тією,

              Я б ходив слідком за нею!

      Ох, тоді б на любу постать досхочу я надивився,

              То б то радощів напився!..

      Так любов до тебе всю мене проймає,

               як вино водицю,

               пахощі живицю,

      Мов солодкий сік, що наскрізь проникає.

      Ти ж, ти так спішишся, щоб уже скоріше

               бути нам з тобою, —

               рветься так до бою

      Огир, що вбігає на побойовище.

      По наказу неба милої кохання,

               як вогонь, палає,

               милого бажання

               списом пробиває.

      Чи ж моє серденько не пристало щиро

              до твого кохання?

      Я б тебе не кинув, хоч би дізнавав я

              щодень катування,

      Хоч би мене гнали в Сірію киями,

               в Нубію різками,

      Хоч би проганяли вгору канчуками,

               в доли колючками.

      Я ж би не послухав нічиєї ради,

      Зроду б я не зрікся любої відради!

      Ой ляжу я долі посеред осади,

      уже ж бо я хворий з тяжкої досади.

      Ось ідуть одвідать сусіди зблизенька,

      а помежи ними йде моя миленька.

      Оступись, лікарю, хай мила лікує,

      тільки мила знає, що мені бракує.

      На хуторі в коханої моєї,

      де серед двору є нова криниця,

      відскочив засув, двері відчинились, —

      я чую – милая моя гнівиться.

      Що, якби я був тим рабом придверним

      і то б на мене сердилась дівчина!

      Якби почув той гнівний голосочок,

      від страху я б зробився, мов дитина.

      Мій хороший! Серце прагне

              господарити для тебе,

      годувати, доглядати,

              забуваючи про себе.

      Щоб моя рука спочила на руці твоїй!

      Якби ж ти мені відмовив

                цілування-милування,

                говорило б серце потай,

                притлумляючи благання:

      «Я самотнє серед ночі, зник величний мій!

      Я тепера наче мертве, мов лежу в труні,