Старосвітські батюшки та матушки. Іван Нечуй-Левицький
Читать онлайн книгу.
ти підеш за того дяка, за ту чехоню? Ба не підеш! – крикнула мати
– Ба піду й за чехоню! – тихо сказала Онися, здержуючи гнів.
– Ба не підеш, бо ми тебе не оддамо!
– Я й сама піду! Хіба я маленька, щоб ви мене оддавали?
– То ми тобі нічого не дамо. Підеш до його хіба пішки в Карапиші!
– То й пішки піду, – це мені не заважить.
– Пху на того дурного дяка! Та він же обміняв святий хліб, а до тебе й слова не промовив. Ото знайшла розум!
– Тим він мені й сподобався. Якби в його був язик такий довгий, як в мене, я б йому наклала повний віз гарбузів, як вашому академістові. Я й сама наговорю за трьох.
– Як ти йому не накладеш гарбузів, то я йому накладу не то в віз, а в його голову. Бо в його голова така заврозумнішки, як гарбуз.
– І, вже ваше минуло. Не час вам гарбузувати. А я Харитона люблю й більше ні за кого не піду заміж, окрім його, хоч би до мене приїхало двадцять академістів.
Прокоповичка тяжко зітхнула, хрьопнула дверима й знов побігла в пасіку. Отець Степан хріп, обернувши лице до стіни; тільки одна брова стриміла з-за лоба, неначе кінчик котячого хвостика.
Прокоповичка подивилась, боялась зачіпати чоловіка, а тим часом, пробігавшись по садку, трохи прохолола й заспокоїлась. Вернувшись до хати, вона не втерпіла й заглянула в світлицю. Онися походжала по світлиці та все насіння лузала.
– Хто його зна, що це за люди! Той хропе в катразі, а ця насіннячко лузає. Нема їм діла ні до чого. Сама за всіх бігай та клопочись, та й годі, – сказала Прокоповичка вже спокійніше.
– За мене, мамо, не клопочіться. Я сама за себе поклопочусь, – сказала Онися.
Тільки що Онися промовила ті слова, надворі загавкали собаки й заторохтів віз. Онися ще й у вікно не подивилась, а вже впізнала, чий віз заторохтів. Впізнала й Прокоповичка. Моссаковського віз торохтів якось так, неначе зубами клацав.
– Хто то приїхав? – спитала мати з кімнати.
– Вгадайте! – обізвалась, не обертаючись, Онися.
– Певно, карапишанська чехоня, бо віз торохтить, як розбитий горщик! – сказала з злістю Прокоповичка. – Крутись же з ним, бо я не буду коло його панькатись.
Не встигла Прокоповичка сказати ті слова, як двері в світлицю одчинились, і на порозі став Моссаковський в чорному довгому жупані, в пасових чоботях, в широких білих викладчастих комірчиках. Його біле лице аж сяло. Сині очі блищали тихим радісним світом. Під його пахвою біліла паляниця.
Прокоповичка кинула на Моссаковського через поріг злими очима, причинила двері й стала за дверима.
Моссаковський вглядів Онисю серед світлиці, й на його матовому делікатному лиці розлився легкий рум’янець. Онися почувала, що вона злякалась цього тихого смирного чоловіка. Вона чула, як у грудях забилось серце, як її руки й ноги неначе охололи.
– Добридень вам! З неділею будьте здорові! – тихо сказав Моссаковський і поцілував Онисю в руку.
Онися нахилилась і поцілувала його в щоку. Вона почутила, що кров разом кинулась їй в лице, а руки й ноги були холодні, неначе вона держала їх в холодній воді.
– Доброго