Я почну з того, з чого і мав почати —

      з присвяти всім, хто не дочекався

      на кращі часи, часи, коли

      всі попустяться і можна врешті

      перевести подих.

      Але мертві не переводять подиху,

      ага, точно не переводять.

      Ну, так добре все починалось, так

      мріялось, що ось ще

      пару зим,

      пару депресій,

      пару вириганих сердець,

      головне – дотягнути до тридцятки,

      а там уже простіше дихається,

      простіше ведуться розрахунки.

      Головне – дбати про друзів, пам’ятати

      всі п’яні обіцянки, що

      давались зі сльозами і співами —

      що ось, мовляв, витягнемо, прорвемось,

      поставимо це життя раком.

      Ну і що – ось воно, життя.

      Стоїть раком.

      Жодного бажання.

      Друзі поламались,

      мов перші радянські танки,

      і сумні це були смерті,

      я і ворогам не побажаю

      таких смертей,

      тим більше, що вороги теж

      поламались,

      мов танки.

      І ось сьогодні,

      коли надвечір вітер приносить зливу,

      навіть нікому зателефонувати,

      лишилось з десяток друзів,

      але що —

      мої друзі п’ють,

      у них зараз запої,

      таке враження, що я

      товаришую з якимсь

      наркологічним

      диспансером.

      Лишаються їхні діти,

      ще їхні діти. Зараз їм, звісно,

      телефонувати теж без понту,

      але, чорт із ними – мине

      якийсь час, і вони вийдуть на вулиці

      і помстяться за своїх

      батьків.

      А там, дивись, і вони повернуться —

      всі дезертири, обкурені циркачі,

      чуваки в мундирах французьких добровольчих корпусів,

      що патрулювали дороги

      під час балканського конфлікту,

      повернуться хіміки і астрономи,

      які пропалювали небеса над Дунаєм,

      всі чорні генії бірж, поморочені душі,

      всі емігранти, котрі спустошували склади бундесверу

      в осінніх полях,

      уся ця безкінечна валка, загублена в часі,

      обоз, який переховувався

      від однієї облави

      до іншої.

      І коли вони врешті виберуться

      на сухе,

      о, коли вони виберуться,

      тоді я не позаздрю

      інженерам,

      які борються за наші душі.

      Головне, щоби нам усім вистачило любові.

      Головне, щоби нам усім вистачило жовчі.

      Скільки доводилось бачити даунів,

      але таких навіть я не бачив —

      один у футболці Звоніміра Бобана,

      інший – у футболці Бобана Марковіча,

      така собі збірна Югославії з клоунади.

      Ага, і ось вони сідають до вагона і відразу

      дістають карти і починають грати на гроші.

      А грошей ні в того ні в іншого немає.

      Але чорта з два, – думає Звонімір Бобан, – зараз

      я роздягну цього клоуна, – думає він

      про Бобана Марковіча, – зараз

      я виб’ю

      з нього

      все гівно.

      І Звонімір Бобан говорить Бобану Марковічу: братіку,

      братішка, нам головне, аби нас не зсадили до Відня, бо вже у Відні

      все буде до наших послуг, і шенген упаде нам до рук,

      мов перестигла груша. Проститутки, братіку, витиратимуть

      нам кросівки

      своїми косами,

      ми в’їдемо з боку Братислави, на віслюках,

      як два Ісуса,

      ти і я, братіку,

      ти і я.

      Ага, – відповідає Звоніміру Бобану Бобан

      Марковіч, – аякже: як два Ісуса,

      виб’ємо з цього міста все гівно, перехопимо в цих йобаних

      українців ринок крадених мобільних телефонів.

      Ти лише уяви, братішка, скільки у

      світі