Вежі мовчання. Євген Положій
Читать онлайн книгу.
цвіркотіння коників. Що вже говорити про якісь там краплі, що летять униз і розбиваються об землю?! Це ж був колись цілий звукострус!
За сьогодні він не вперше з тугою згадував дитинство. Напевно, це все через батькову смерть. Попередні дні він провів у клопотах про похорон. У його рідному містечку не так вже й просто організувати все швидко й чітко, та він зміг, і тепер лежав вичавлений, наче лимон. Втім, головне – з мамою все гаразд, наскільки можна це сказати про жінку, що переживає смерть людини, з якою прожила стільки років. Батька він любив, хоча той завжди був досить суворий з ним і часто – несправедливий. Проте тепер Родіон відчував лише вдячність за прищеплену високу міру відповідальності й дисципліни.
Ці якості колись здавалися йому зайвими, але в нові часи з'ясувалося, що людей, водночас дисциплінованих і кмітливих, у цій країні живе не так уже й багато.
Батько довго хворів, тому його смерть не стала несподіванкою. Радик був навіть схильний розцінювати її як спасіння для матері від непосильної турботи – ніяких медсестер-доглядальниць вона, звісна річ, не визнавала. Отож помер – то й помер, хоча в глибині душі йому час від часу ставало неймовірно гірко, і він декілька разів ледь стримував, не даючи вирватися назовні, клубок у горлі. «Якби я міг почути дощ, то заснув би спокійно», – подумав він, устав із широкого, але від цього не менш непристосованого для нормального спання ліжка і вийшов на балкон. Дощ летів зовсім поруч, та від цього не ставав більш реальним. Радик підставив руку під краплі. Отже, так і є, все правильно – дощ існував. Він закурив і подумав про безглузді слова, що сказав йому знаний машинобудівник-герой Матвій Степанович Донець на прощання. Директор й водночас голова правління найбільшого в регіоні заводу взяв зі столу невелику зашарпану книжечку темно-синього кольору, поводив нею, наче психіатр молоточком, у повітрі перед обличчям Родіона і сказав, немов повідомив останні спортивні новини: «От у кого вчитися треба! От – кого читати! А то розбалували народ!» На книжечці Родіон устиг прочитати ім'я автора – «Сталін».
Дивно, але практично все, що вони обговорювали, жодним чином не стосувалося місії Родіона на підприємстві. Матвій Донець розповідав про складності збуту, про підступних азіатів і невдячних робітників, але ніяк не про договори й судові позови. Чесно кажучи, Рад не зовсім розумів, навіщо йому взагалі треба було йти до директора. Хто він такий, щоб забирати час у настільки зайнятої й важливої людини? Адже завдання, яке йому доручили, виглядало досить ординарно. Щоправда, у головній конторі давно ходили чутки, що між Матвієм Донцем та холдингом пробігла чорна кішка, але все це – лише чутки. Підприємство працювало і стабільно давало прибуток, в основному, за рахунок контрактів за кордоном, у Середній Азії й Ірані, де в Донця ще з радянських часів лишились серйозні зв'язки. Матвій Степанович був динозавром машинобудування, так званим «червоним директором» у всіх смислових і кольорових відтінках цих слів. Але колись він