Пандем. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
приміром, в інформаційних мережах… щось таке…
– Ти мене гіпнотизуєш? Морочиш? Не розумію навіщо.
– Ти ж лікар, – серйозно сказав Пандем. – Не ховайся за кокетливі ширмочки з назвою «я збожеволів».
Він говорить не як підліток, подумав Кім.
Пандем підчепив ногою важкого мокрого м’яча. Ударив сильно, без попередження – зіграв «у стінку»; м’яч відскочив од Кімових ніг по невисокій дузі, і Пандем красиво, з льоту, забив його в цегляну стіну гаража. М’яч залишив пляму на жовтій цеглі й повернувся до Пандема під брудний черевик.
– То ти всевідаючий? – Кім спробував одібрати м’яча, однак Пандем легко відступив:
– Ні. Але я багатовідаючий. І моє знання зростає щосекунди.
– І коли ж ти досягнеш усевідання?
– Ніколи. Завжди залишиться дрібка, що відокремлює мене від абсолютного знання. Вона скорочуватиметься й скорочуватиметься, проте ніколи не зникне.
– Як ти знаєш?
Ведучи м’яча від Кіма, Пандем знов ударив по стіні, але промазав. М’яч покотився в щілину між гаражами.
– Як ти знаєш? – повторив Кім. Пандем винувато знизав плечима.
– Ти знав, що машина накриється на двадцятому кілометрі? – тихо спитав Кім.
– Так. Але якби твої пацієнти не одужували, а хворіли й умирали, як годиться, – ти був би уважніший за кермом і не ганяв би по слизькій трасі. Я теж винен… Хоч усе одно тебе витяг би.
Кім витер лоба тильною стороною долоні. У горлі дерло – чи від вогкості, чи від нервового сміху.
– Скажи… А машина перекинулася не з твоєї волі? Може, без твоєї волі й волосина не впаде?
– Ні, – сказав Пандем майже злякано. – Машина перекинулась сама по собі.
– Що значить «сама по собі»?
– Відповідно до фізичних законів…
– Вибач, – Кім обхопив руками плечі. – Я сприймаю тебе за когось іншого… То ти не всемогутній?
– Ні. Але мої можливості зростають…
– …щосекунди.
– Так. Ваша клініка вже не унікальна, Кіме. Так звана «методика Верхнехацького» працює по всьому місту, в десятках міст, лікарі божеволіють… Знаєш, я захотів говорити з тобою ще й тому, що ти здатний співвідносити цінність своєї кар’єри – і людського життя.
– Не зрозумів, – сказав Кім.
– Неважливо, – хлопчик махнув рукою. – Потім зрозумієш. Кім довго дивився на нього. Пандем відповідав ясним, безтурботним, дещо іронічним поглядом.
– Я тобі не вірю, – сказав Кім.
«Шкода», – сказав хлопчик, не розтуляючи губ. Кіма пересмикнуло.
– Вибач, – пробурмотів Пандем. – Це етап. Це не одразу. Я, звісно, розумію.
– Еге, – сказав гробар, дивлячись на купюру в Кімових руках. – Звичайно в день з десяток, а зараз – хрін тобі! На тому тижні дід років ста, на позатому – баба… А так… Не мруть. Трунарі лапу смокчуть. Прогоряють. Оркестр простоює. Бляха. У мене куриво закінчилося… Хоч роботу кидай. Хоч сам іди й кого-небудь придави, – він засміявся, запрошуючи й Кіма порадіти