Розбійницькі скарби: Казки про розбійників. Сборник
Читать онлайн книгу.
собі руки, попрощалися і розійшлися. Через три роки сходяться всі три брати коло дуба. Пополуднували, наговорилися та й подалися додому. Тато скликав сусідів, влаштував гостину. Частуються аж до вечора. Як порозходилися гості, чоловік питає синів:
– Були ви в далеких світах, рад би я знати, чи не пропали вам ці три роки марно.
– Ні, тату, – каже найстарший, – не пропали. Я вивчився на коваля. Вмію і коня підкувати, і обруч на бочку зробити.
– Це добре. У селі такого чоловіка треба.
– А я, – хвалиться середульший, – вивчився на столяра. Вмію і вікна робити, і двері.
– І це непогано, – тато йому, – зі столярки також є до хати добрий прибуток.
А наймолодший сидить, навіть губами не ворухне. Каже йому тато:
– Ну, а ти, Омельку, навчився чогось чи ні? Чого не кажеш?
– Вивчився, – каже той, – але на такого, що й страшно вимовити.
– Та кажи вже, аби ми знали, – підкинули слово брати.
– На опришка.
Тато посмутнів, задумався, а відтак і каже:
– То така справа, сину. Якщо ти на опришка вчився, то чого тобі тут сидіти. Іди до лісу, а додому навіть не вертайся.
Хлопець тоді:
– Ну, то я вже йду, – капелюха на голову, торбину на плечі й у двері – лише дим та нитка за ним.
Думали брати, що Омелько походить трохи по вулиці, уздрить, що темно та й вернеться додому, але даремно. Наймолодший брат пішов і навіть не озирнувся. Зайшов у глибокий ліс. Чує: десь збоку хтось також іде. Омелько стає, прислухається, і там також тихо. Нарешті чує – питають:
– Хто там такий?
Каже хлопець:
– Такий самий, як ти.
А то були розбійники, що бродили від села до села, випитували, де живуть багачі, а вночі ходили їх грабувати. Кажуть:
– Якщо ж ти такий, як ми, то ходи до нас.
Прийшов Омелько до розбійників, привітався, розповів трохи про себе та й вертається разом із ними до отамана. Приходять до великої печери. Виходить старий отаман. Розбійники кажуть:
– Вернулися ми з дороги, бо стрівся нам такий чоловік, що уміє все зробити навіть краще від нас.
І кажуть, аби Омелько усе признався отаманові. Хлопець оповів, що і як. Каже той:
– Чи візьмемо тебе до себе, а чи ні, дасться видіти. Почекай до завтра.
Повечеряв Омелько, ліг спати. Рано будить його отаман.
– Вставай хлопче, – каже, – є одна робота. Як виконаєш її – знак тому, що немарно носиш голову на плечах, а ні – краще не попадайся мені на очі.
– А що то за робота така? – допитується Омелько.
– Нині через цей ліс один багатий ґазда буде вести бика на продаж. Треба, аби ти того бика купив у нього. Але без грошей. Зможеш таке зробити?
– Та не знаю, дасться видіти.
Сказав дати йому срібний дзвіночок, драбину і пішов. Близько дороги причепив на дуба срібний дзвіночок, за галузку зачепив тонку нитку і пустив її в корчі.
Трохи вище поклав коло дороги драбину. Сів та й чекає, коли йтиме багач. Сидів, сидів, коли нарешті чує: заревів бик – іде чоловік на базар. Омелько