.
Читать онлайн книгу.
гнусні руки, що тягнуться й підіймаються над нашими головами! Товариші! Той, кому Радянська влада доручила охорону незаможницького життя, – той гад сам убиває своєю рукою. Я підслухав, як змовлялись про пожежу сільради – я виніс звідти всі документи. Товариші, ось: цією трифунтовою гирею мене хотіли забити, але так сталося, що забили того чоловіка, що вам виставляють зараз головою земкомісії. Товариші, міліціонер Серьога забив гирею Петра Гундю!..
8
Збори рушили на берег Дніпра-ріки.
Можна, думаю, уявити собі ніяковий колір неба, осінню землю, високий берег і далекий від туману луг за водою.
Великих зусиль не треба: шум людей, розмови Дніпра з пісками, настрій перед страшною нахідкою, пах жовтої глини під лопатами, все це стоїть передо мною, все дише мені в обличчя.
Може, дехто затулить носа коло гнилого трупа? Може, дехто не схоче дивитись, як примірятимуть трифунтівку до дірки на голові? Може, дехто затулить вуха від криків матері? Я силувати не хочу. Заспокойтесь.
Але я звертаю увагу на те, що було знайдено в землі разом із трупом. На бивень мамута Віма… Мої очі примружуються, і думка розгортує сторінки, багатотисячні юпітери світять моєму кінооператорові.
Знову старий мамут Вім, що його бойовий бивень пролежав у землі над Дніпром 53 000 років, старий Вім проходить перед моїми очима. Знову обсипається пісок у конусній ямі поганої оперети. Знову примітивні мелодії доносить мені вітер. Голі статисти з кудлатими перуками – мої минулі батьки. Темний схід дешевого синього кольору, який я встидаюсь помічати тепер. Багато метрів фільму пройде перед примруженими очима, доки я дивлюся на нахідку: бивень Віма.
Електричний ліхтар на небі йшов загаснути десь під ногами капельдинера на заході. Чебрець пах осіннім Техасом. Плеск Дніпра був ніжним і невиразним. Вітрова валторна вже золотилась осінню і…
…та дайте ж хоч перед кінцем сеансу виплакатись флейті!
1924
Історія попільниці[93]
У робфаківця на столі стоїть попільниця. Зовнішнім виглядом, білою фарбою вона нагадує плисковату морську мушлю. В дійсності ж – це кістка з лоба чоловіка.
Курять тут у день Жовтневих спогадів махорку й докурюють до жовтих двох нігтів. Задумливо гуляє по кімнаті синь. Вечір загляне через плече сусіди. Тоді сміливо гаси «бичка» у попільниці й залиши його там, де був колись і мозок. Обмахни з очей дим і рішуче покрути в кімнату електрики. Потім, прочитавши: «О. Полуботок 7.XI.19 p.», пошли свої спогади в долину минулого.
1
Звук більше не продовжувався. Він постояв у повітрі, як міраж. Його тремтіння все зменшувало свою амплітуду. І, нарешті, грубе вухо чоловіка перестало фіксувати дихання звука. Ліва рука піднялась до лоба й хотіла про щось нагадати. Це була вона – машиністка штабу дивізії.
Назустріч ішов я.
Я залишив своє ліжко в палаці графа Мілорадовича,[94] де я видужував від тифу; розвіював по паркові поганий настрій, співав і оспівував
Перше місце публікації: Глобус. – 1924. – № 25. – С. 5 – 13. Подаємо за виданням: Яновський Ю. Твори. В 5-ти т. – К: Дніпро, 1982. – Τ 1. – С. 124–130.
Напевно, ідеться про Петра Степановича Милорадовича (1723–1799), одного із представників дворянського роду, який бере свій початок від братів Михайла й Гаврила, вихідців із Сербії, що прислужилися Петру І під час російсько-турецької війни. Петро Степанович, онук Михайла, був гоф-фур'єром при царському дворі, пізніше – чернігівським полковником. Одружившись із правнучкою Павла Полуботка, він дістав у володіння велику кількість земель і маєтків гетьмана. Правда, графський титул дістане його племінник Михайло згідно з указом імператора Олександра І від 1 травня 1813 року.