Іван Богун. У 2 тт. Том 2. Ю. В. Сорока
Читать онлайн книгу.
осягнув, на яку небезпеку наразив своїх козаків, у разі якщо про їхній вчинок стане відомо. Тоді, безперечно, з огляду на особливу небезпечність їхніх дій під час військового походу, з ними довго панькатися не будуть – постинають голови або розстріляють у кращому разі. Швидко, без зайвих роздумів та сентиментів. Тож, сказавши «А», цілком логічним було без заминки сказати «Б», тобто розпочати діяти на просторі решти полків, які розташувалися великим табором на березі Кам'яного Затону. Але хто він такий, щоб діяти в таких масштабах? З ким знайомий, на кого може покластися? Думка працювала, немов у лихоманці. Тепер він зовсім не був упевненим у собі так, як кілька хвилин тому. А що робити, якщо Джеджалій виявиться посвяченим у справу Хмельницького на тому ж рівні, що й він сам? Урешті Іван вирішив: будь що буде! Головне знайти хоч яких-небудь спільників, а потім вони разом щось надумають. Настрій у війську такий, що хвилюватися більше приводів було в Барабаша з Караїмовичем, аніж у тих, хто мав намір повстати проти їхньої влади.
Збираючи докупи розтривожені, немов вулик бджіл, думки, Богун нарешті зупинився поблизу від великого оберемка хмизу, що його роздмухували двоє козачат.
– Агов, вояки, – звернувся до молодиків, – а чи не тут сотня Кропив'янського полку стоїть?
Але новачки не встигли дати будь-якої відповіді – за спиною в Івана почувся шерех, і за мить густий басовитий голос відповів:
– Бог його знає, чоловіче. Немає часу по полках та сотнях ділитися, он ніч уже. Як ішли чайками, так і на ночівлю стаємо. А тобі хіба що?
Іван повернув голову вбік і побачив середніх літ козака в потертому блакитному каптані і високій баранячій шапці з червоним шликом. Підійшовши до козачат, незнайомець із сухим стуком кинув на землю чималу в'язанку дров, яку ніс за спиною.
– Мені потрібен обозний Джеджалій.
– Хто? – козак чомусь наблизився і прискіпливо обдивився Богуна.
– Обозний Кропив'янського полку на ім'я Джеджалій.
– А ти хто такий будеш? – відповів невідомий запитанням на запитання. Іван відчув, як втрачає рівновагу.
– Послухай, друже, а чи не забагато ти на себе береш? Знаєш, де Джеджалія відшукати, – скажи, а не знаєш, навіщо випитуєш речі, які тебе не стосуються?
– А ти заспокойся, молодцю, – посміхнувся самими краєчками губ козак. – Якщо запитую, ти скажи. Повір, дарма б тобі мозок не пудрив.
– Богун я, вороновицький хорунжий.
– Це з Брацлавщини?
Іван мужньо зібрав докупи рештки самовладання:
– Це з Вінниччини.
Козак, здавалося, не помічав Іванового роздратування.
– Богун, кажеш… Чув про такого. А як доведеш, що ти – це він?
Іванові раптом стало смішно.
– Слухай, та звідкіля ти такий допитливий узявся?
– Та то довга байка. А ось ти взявся тут з легкої руки пана Данила. Та тільки ось прізвище того пана я забув. Не підкажеш?
І тут Богуна осяяло. Неймовірно! Якщо він не помиляється,