Іван Богун. У 2 тт. Том 2. Ю. В. Сорока
Читать онлайн книгу.
килимі молодої трави. Швидко і професійно караколювали голландські мушкетери, злагодженими залпами поливаючи ворожі батави, дружно, плече до плеча зустрічали козацькі сотні і татарські чамбули озброєні довгими піками французькі кондотьєри і німецькі ландскнехти. Але Марс не був прихильним до польського лицарства і солдат удачі. Ще сміливішими були козаки, ще хоробрішими і сильнішими. Без жодних вагань кидалися чубаті, з перекошеними від злості обличчями і налитими кров'ю очима запорожці в саму гущавину важко озброєної кінноти. Зі страшним криком зіштовхувались у рукопашній з бундючними панами. Злими собачками гавкали, захлинаючись гарячою картеччю, фальконети і гаківниці. Тріск шмигівниць віддавався моторошним виттям серед ворожих лав. І хоча багатьох славних лицарів-запорожців забрав до себе Господь, а ще більше скаліченими занесено було до табору, де в польовому шпиталі кілька старих січових знахарів прикладали максимум зусиль, щоб зменшити страждання поранених, вередлива фортуна посміхнулася гетьману Хмельницькому. Важка кавалерія Потоцького нічого не змогла вдіяти з противником, як не покладав на неї своїх надій Стефан. Значно поріділі хоругви польського лицарства втратили свій блиск та пишність, коли з останніми променями вечірнього сонця понурим походом втягувалися у ворота окопу. Піхотинці понесли ще більші втрати: іноді за командирами сотень стомлено крокували декілька десятків жовнірів у проломлених, залитих кров'ю латах. І той страх, який поселився в серці Стефана кілька днів тому, тепер знову стиснув йому груди. Холодні пальці тупим невиразним болем упнулися в груди Потоцькому, коли він бачив те, що залишилося від його війська, цих напівмерців, які проходили повз нього, немов жалобна процесія. Не дивлячись на молодий вік, Стефан мав достатньо військового досвіду, щоб зрозуміти: після сьогоднішнього бою і величезних втрат, котрі він за собою потягнув, не могло бути й мови про наступ на ворожий табір. Єдине, що залишалося, це прикласти щонайбільше зусиль для оборони власного обозу і чекати. Очікувати батька, Вишневецького, решту вельможного панства, перед яким він ще тільки тиждень тому мріяв похизуватися блискучою перемогою. Або… Або ще один крок. Той самий, на який Стефан не погодився б нізащо ще ранком. Але тепер, сидячи посеред розкиданих ковдр, одягу і обладунків, на похідному ліжку в кутку шатра, схожий на загнаного мисливцями звіра в темному лігві, Стефан вже не бачив себе на чолі залізних легіонів Сципіона Африканського. У великому венеційському дзеркалі відображувалось виснажене обличчя розгубленого молодого чоловіка. З рідкими поки ще вусиками, скуйовдженим русявим волоссям і надзвичайно стомленими очима. Не прикликуючи челядь, Потоцький розшнурував на боці шкіряні паски, вивільнився від панциру і пожбурив його геть, приєднавши до шолома і наплічників, які було розкидано по підлозі. Потім повільно стягнув із шиї червону шовкову хустку і, поклавши її на долоні, опустив обличчя в її невагомі хвилі, безсило