Армагед-дом. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
діти, – сказали з кабіни. – Який номер на Наріжній?
– Наріжна, двадцять сім, – пробурмотіла Лідка. – Поруч з універмагом.
Машина виїхала на трасу й пішла швидше.
– Слухай, Рисюк…
Питання застрягло в неї в горлі.
– Мрига? Сьогодні? – глузливо спитав Ігор. – А як же твоє улюблене дев'яте червня?
Лідка здригнулася. Захотілося вдарити – так зацідити невисокому Ігореві по щоці, щоб коротко стрижена голова гепнулась об борт…
– Не бійся, це нормальна криза, – Ігор усміхнувся. – Військовий переворот чи ще щось таке. Якби ти вчила історію, то знала б, що за кілька років перед апокаліпсисом настає…
Машина пригальмувала.
– Вимітайтесь, діти! І щоб ні ногою з дому, ясно?
– Ми вже не діти, – пробуркотів Рисюк собі під ніс. – Звикли, бач…
Машина газонула, обдавши обох смердючою хмарою вихлопу.
Якось дівчинка прийшла на море. Погода була гарна. У воді перекидалися рибки. Світило сонце. Дівчинка вирішила скупатися.
Вона зайшла далеко від берега й почала тонути. Вона покликала на допомогу. Але ніхто не почув.
Раптом приплив дальфін із моря. Дівчинка дуже злякалась. Але дальфін підштовхнув її до берега і врятував.
Дівчинка була дуже рада. Дальфін плавав навколо й показував спину. Вони подружилися. Дівчинка почала часто ходити на море й зустрічати там дальфіна.
Потім дівчинка виросла й настав кінець світу. Дальфіни скинули шкіру й пере…(закреслено) на личинок, тобто глеф. Вони вийшли на сушу. Дівчинка (закреслено). Він упізнав її і не став їсти її. Але він поранив її. І тому вона не встигла до Воріт, у Сховище.
Дальфіни – небезпечні створіння. У пе-рі-од циклу вони плавають далеко від берега й не виходять на сушу. Але коли настає кінець світу, дальфіни стають личинками-глефами й виходять на сушу. Діти, будьте обережні!
Удома й зустріли тихою істерикою. Тихою, бо до квартири вони з'явилися разом із Рисюком. У присутності однокласника Лідці не наважились влаштовувати сцену.
Рисюк зайшов, щоб подзвонити, і навіть не встиг бовкнути в слухавку щось типу «Живий, здоровий, у Сотової», після чого телефон помер, замовк, ніби слухавку напхали ватою. «Теперь іще й зв'язок», – крізь зуби процідив Лідчин батько. Рисюк попрощався й рушив до дверей.
– Ігоре, ти нікуди не підеш, – дуже спокійно сказала мама. – У кращому разі тебе забере патруль.
– А в гіршому? – здивувався Рисюк.
По всій квартирі розкидані були речі. Біля порога стояли п'ять заплічників – як на малюнку в підручнику ІДО.
– Звільняй свою торбу, – сказав Тимур, Лідчин брат, притихлому Рисюкові. – Якщо оголосять евакуацію…
– Бухту оточили, – сказала Лідка.
– Мабуть, глефи вже лізуть, – весело пожартував Тимур.
Яна заплакала. Батько гримнув на неї – не злостиво, радше розгублено.
Телевізор був увімкнений, але блимав