Кривава осінь у місті Лева. Олександр Шевченко
Читать онлайн книгу.
паперів… При цьому ви мружитеся, бо стидаєтесь носити окуляри. З цього ще один висновок – у вас короткозорість. Невелика, ймовірно, дві діоптрії.
– Півтори. І знову браво!
– Ви мене перехвалите. Хоча, відкинувши зайву скромність, мушу визнати – непогано, як для людини, що вже цілий рік нічим таким не займалася.
– Яким «таким»? Хто ви за фахом?
– За фахом я філолог. А за покликанням – детектив.
Від цих слів Ніні аж мову відібрало. На цілу хвилину.
– Тобто ви в міліції працюєте? – ще не остаточно прийшовши до тями, пробелькотіла дівчина. Сокіл скривився, мов оцту сьорбнув.
– Таке скажете… Відколи це в нашій міліції є посада детектива?
– Я не… вибачте… то де ж ви працюєте?
– Працюю на себе. Я приватний детектив, – з нотками гордості пояснив Олег.
– Справжній приватний детектив?
– Справжнісінький. Навіть пістолета маю та дозвіл на його носіння. Втім, у нашому законодавстві такої професії ніби й не передбачено, та мені це не дуже заважає. У мене своя охоронно-пошукова агенція.
– Тут, у Львові?!
– Що вас дивує?
– Те, що ваша агенція, напевно, довгий час мусила обходитись без вас. Ви ж були десь за кордоном. Повернулися кілька днів тому.
Сокіл подався вперед, ледь не підім'явши під себе всю порцеляну на столі.
– Обгрунтуйте.
– Ваш голос… точніше, його модуляція. Ви говорите українською бездоганно, але так, ніби щонайменше років зо три геть нею не користувалися. Навіть ніде не чули. А ще ваш вигляд… себто одяг. Ну, те, що ви вбрані в чуже та дороге, не диво. Диво те, як ви це носите. Так, ніби в костюмі народилися. У нас, в Україні, це мало хто вміє. Навіть банкіри усілякі, директори… рафіновані, мов той цукор, а костюми на них, як на вішаках, теліпаються. А от ви – зовсім інша річ. Ви тільки не ображайтеся, але…
– Я не ображуся, – запевнив Олег. І Ніна йому повірила.
– Ви статурою схожі на боксера-важковаговика. І обличчям теж. Ви займалися боксом?
– В юності.
– Так. Добре. Я до чого веду… ви тримаєтесь, як лорд. У вас манери дворянина…
– І зовнішність вантажника.
Ніна пекуче почервоніла: він усе-таки образився!
– Я цього не казала.
– Зате настала моя черга казати «Браво!», і цього разу вам. Я лише тиждень, як повернувся з Оксфорда.
– Ух ти! – зовсім по-дитячому вигукнула Ніна. – З того самого Оксфорда? А що ж ви там робили?
– Викладав англійську студентам, для яких вона – нерідна. Також вів підготовчі курси з історії англійської літератури для студентів із СНД. Коротше кажучи, нічого цікавого.
– Ну так, авжеж. – Несподівано для самої себе Ніна страшенно засмутилася. – Звичайно. Цікаво – це коли ти у свої двадцять шість не була ніде далі Києва і навряд чи будеш. Цікаво – це бачити отой самий «закордон» лише на мапі, а самій ходити день у день до своєї контори, порпатися в паперах, рахувати та возити до банку чужі гроші, отримувати за це білі копійки, а потім повертатися додому,