Мері та її аеропорт. Євген Положій
Читать онлайн книгу.
брат Вадим, вісімнадцяти років, студент; їхня мати та водночас уже двічі бабуся Ірина Олександрівна, сорока семи років, бухгалтер, із онуком, п'ятирічним Вовиком, сином старшої доньки Тетяни, на руках, та їхній батько і вже двічі дідусь, Сергій Анатолійович, сорока дев'яти років, безробітний – сиділи на кухні і пили чай каркаде. На столі лежала вчорашня газета, та сама, яку обговорювали сусіди. На першій сторінці було написано про вбивство, що сталося минулого понеділка, і вміщено п'ять світлин убитих. Основною темою бесіди, само собою, була ця подія. Але вже не стільки сама подія, як факт того, що до їхнього сусіда ліворуч і вчора, і сьогодні приходила міліція. При цьому ні вчора, ні сьогодні їм не вдалося з ним поговорити. Вчора його не було вдома – це відомо точно, але сьогодні він не відчинив їм двері – чому? Сергій Анатолійович докладно відповів міліціонерам на всі запитання стосовно сусіда, але ж нічого такого, що б їх порадувало, розказати не зміг. Як не дивно, але того понеділка із Кальченків нікого не було вдома. Хіба що заходила старша донька посидіти з сином, поки той спав, але про це старший Кальченко промовчав. Усе це його трохи непокоїло, бо він належав до тієї категорії людей, які вважали, що в цьому світі жорстко регламентовано і дозовано і щастя, і нещастя, і гроші, і їх відсутність, і здоров'я, і болячки… Тому, чим більше негативу буде в когось, тим менше дістанеться йому. У даному конкретному випадку найбільше він переживав за свою старшу доньку Тетяну, чия робота за кордоном не була секретом для слідчих: скільки років там працює, чи заміжня, де зараз, яка адреса, телефон? Питання були простими, але в той же час і підступними, він не знав, як правильно відповідати, тому нервував і плутався. Звісно, вона тут ні до чого, та як би там не було, вся ця історія дуже не подобалась родині Кальченків. Вони пили чай, привезений з Арабських Еміратів, і чекали на Тетяну, яка з хвилини на хвилину мала прийти та всіх їх заспокоїти. Вона повинна була сказати: «Не хвилюйтесь, усе нормально. Ваш світ не потурбують».
Дома Герман увімкнув радіо. У Багдаді було не так щоб зовсім усе спокійно, але, принаймні, нічого особливого як для війни не сталося: так, потрощено трохи будинків, убито десятків два чи три арабів.
Герман подумав, що людство схоже на дитину, якій у руки потрапила цікава іграшка. З дослідницьким задумом розібратись, як та іграшка влаштована, дитина потихеньку починає її розбирати, зовсім не турбуючись, як усе це потім знову скласти докупи. Врешті-решт, дитина розщеплює іграшку на атоми і намагається зібрати щось цікаве із залишків деталей. Інколи це вдається, інколи ні, а часом виходять просто геніальні речі, які спрощують життя. Але нічого кращого за ту, першу іграшку винайти не вдається. Тоді дитина, яка паралельно з процесом, не відходячи далеко від іграшки, їла, розляпуючи довкола кашу, спала, не міняючи пелюшок, блювала, не витираючи рота, чхала й кашляла, не витираючи шмарки з-під носа, забажала знову зібрати іграшку докупи. Але виявилося, що вона не пам'ятає не тільки того, як та іграшка влаштована, а й того, який насправді вона мала вигляд. Фотокамеру було винайдено пізніше, малювати дитина навчилася лише