Флорентійські хроніки. Державець (збірник). Никколо Макиавелли
Читать онлайн книгу.
й не підпали під їхню зверхність. Бо безцарів’я підривало войовничість лонгобардів, коли вони знову почали обирати царів, то, заживши уже волі, поробилися не такими слухняними та схильнішими до розбрату. Через це спершу стали рідшими їхні перемоги, а потім вони взагалі відступили з Італії. Оскільки лонгобарди попали в скруту, римляни й Лонгін зуміли домовитися з ними: кожна зі сторін склала зброю і вирішила вдовольнятися тим, що мала.
IX
У цей період верховні понтифіки вбилися в силу більшу, ніж будь-коли. Перші спадкоємці святого Петра за святість свого життя і творені ними чудеса були такі шановані люди і своїм прикладом так поширили віру Христову, що державці наверталися до неї, аби припинити ко лотнечу, яка панувала у світі. Оскільки цезар, охрестившись, переїхав з Рима до Константинополя, Римська імперія, як ми вже казали, ще дужче занепала, але зате Рим ська церква набагато зміцніла. А проте до наскоку лонгобардів уся Італія була під зверхністю цезарів, або царів, і понтифіки не мали тоді іншої влади, ніж та, яку давала їм вселюдська пошана до їхнього життя і вчення. В усьому іншому вони самі слухалися цезарів і царів, які іноді карали їх на горло, а іноді передавали їм кермо правління. Але найбільше зміцнив їхній вплив у італійських справах готський цар Теодоріх, коли переніс свою столицю до Равенни. Ось чому Рим залишився без державця, і римляни задля своєї безпеки дедалі частіше віддавалися під зверхність пап. А проте влада ця тоді ще зросла не вельми, Римська церква прагнула лише, щоб вона, а не Равенна відігравала першу роль. Але нашестя лонгобардів і розкол Італії додали духу папі, бо папа став нібито римським головою, константинопольський цезар і лонгобарди шанували його, а отже, римляни за посередництвом папи могли не як підданці, а як партнери домовитися і з лонгобардами, і з Лонгіном. Так папи залишалися приятелями то лонгобардів, то греків, і їхня вага від цього лише зростала. А далі почався занепад східної імперії, який мав місце за імператора Іраклія. Слов'янські народи, про які ми вже писали, знову вдерлися в Італію і, підкоривши її, дали їй нову назву – Словенія. Інші частини цієї імперії зазнали нашестя спершу персів, потім сарацинів, які прийшли з Аравії під орудою Мухаммеда, і, нарешті, – турків. Рим утратив Сирію, Африку, Єгипет, і папа, бачачи безсилля імперії, вже не міг удатися до неї по допомогу. З другого боку, потуга лонгобардів усе зростала, понтифікові треба було шукати нових спільників, і він звернувся за підтримкою до Франції та її королів. Отож усі війни, які на той час провадили в Італії варвари, були переважно спричинені римськими першосвящениками, і всі варвари, які її дерли на шматки, були не раз ними ж таки й закликані. Так само вони поводяться й досі, і саме через це Італія залишається подрібненою і безсилою. Ось чому, викладаючи події, які відбувалися з тих часів і до наших днів, ми вже писатимемо не про загибель імперії, уже геть розчавленої, а про вбивання в колодочки верховних понтифіків та інших державців, які