Місто кісток. Кассандра Клэр
Читать онлайн книгу.
напіввідчинених дверей квартири просочувався густий солодкуватий запах ладану. Клері розчула за дверима тихе шепотіння.
– Радий, що бізнес у бабусі процвітає, – сказав Саймон. – У наш час важко пророкам мати постійну роботу.
– Навіщо цей сарказм? – гаркнула Клері.
Саймон оторопів.
– А я гадав, що тобі подобаються мої розумні й іронічні зауваження.
Не встигла Клері відповісти, як двері розчахнулися і з квартири мадам Доротеї вийшов чоловік. Він був високий, зі смаглявою шкірою, котячими золотисто-зеленими очима і скуйовдженим чорним волоссям. Незнайомець сліпуче всміхнувся їй, блиснувши гострими білими зубами.
У Клері запаморочилося в голові. Здавалося, що вона зараз знепритомніє.
Саймон стривожено покосився на Клері:
– Тобі погано?
– Що? Ні, все нормально, – неуважно відповіла вона.
– Ти наче привида побачила, – не вгамовувався Саймон.
Клері заперечливо похитала головою. Здається, вона справді щось побачила, але коли спробувала сконцентруватися, спогади розтеклися, мов вода.
– Ні. Я подумала, що з квартири Доротеї вибіг кіт, та, здається, то просто гра світла.
Саймон здивовано подивився на неї.
– До речі, відучора я нічого не їла, – спробувала виправдатися Клері. – Може, я трохи не в собі.
Саймон лагідно обійняв її за плечі.
– Не перемайся, зараз я тебе нагодую.
– Не розумію, що на неї найшло! – вчетверте повторила Клері, витираючи залишки соусу гуакамоле шматочком начос. Вони сиділи у крихітній мексиканській забігайлівці «Начо Мама».
– Наче садити мене під домашній арешт через тиждень їй було замало, тепер узагалі хоче до кінця літа відправити в заслання.
– Іноді на твою маму щось таке находить, коли вона вдихає чи видихає повітря! – пожартував Саймон і продовжив їсти своє вегетаріанське буріто.
– Вдам, що це було дотепно, – сказала йому Клері. – Тебе не тягнуть в якусь глухомань хтозна на скільки часу!
– Клері, – обірвав її тираду Саймон, – а на мене ти за що злишся? До того ж, це не назавжди.
– Звідки ти це знаєш?
– Ну, я ж знаю твою маму, – сказав Саймон після паузи. – Ми з тобою вже десять років дружимо, не менше. Періодично на неї щось находить, але потім вона передумує.
Клері взяла з тарілки шматочок гострого перцю і задумливо відкусила краєчок:
– Думаєш? Іноді мені здається, що по-справжньому її не знає ніхто.
Саймон закліпав очима.
– Ти не зрозуміла мене.
Клері шумно втягнула повітря в палаючий рот.
– Я про те, що мама нічого про себе не розповідає. Я не знаю ні про її дитинство, ні про сім’ю. Майже не знаю, як вона зустріла тата. У неї немає жодної весільної фотографії. Таке враження, що її життя почалося, коли народилася я. Саме так вона й каже щоразу, коли я намагаюся її розговорити.
Саймон іронічно скривився:
– О, дуже зворушливо.
– Ні,