Сповідь відьом. Тінь ночі. Дебора Гаркнесс
Читать онлайн книгу.
мені здалося, наче я щось побачила в кутку. Можливо, то була гра світла, – сказала я, торкнувшись долонею до щоки.
– Може, то на тебе так вплинув зсув часу, серце моє, – пробурмотів Метью. – Я обіцяв тобі, що ми прогуляємося в парку. Ти вийдеш зі мною надвір провітрити голову?
Можливо, то дійсно був побічний ефект від подорожі в часі, і свіже повітря мені дійсно допомогло б. Але ми щойно прибули, а Метью не бачився зі своїми товаришами більш ніж чотириста років.
– Ти б залишався зі своїми друзями, – твердо заперечила я, хоча мій погляд мимоволі тягнуло до вікон.
– Коли ми повернемося, вони й досі сидітимуть тут, розпиваючи моє вино, – з посмішкою зауважив Метью. А потім додав, обернувшись до Волтера: – Я покажу Діані її дім і пересвідчуся, що вона зможе самостійно знаходити шлях у парку та садах.
– Нам треба буде поговорити, – попередив його Волтер. – Ми ще не з усім розібралися.
Метью кивнув, беручи мене за талію.
– Не зараз, трохи згодом.
Залишивши представників групи «Школа ночі» у вітальні, ми пішли надвір. Том уже втратив інтерес до стосунків між відьмою та вампіром і заглибився в читання. Джордж також поринув у власні думки й сидів, щось завзято записуючи у нотатник. Погляд Кіта був пильний та насторожений, Волтера – обережно-підозрілий, а очі Генрі повнилися симпатією і співчуттям. У своєму чорному вбранні, з настороженими обличчями, усі троє скидалися на зграйку лиховісних круків. І це нагадало мені слова, які невдовзі мав сказати Шекспір про членів цієї групи.
– Який там початок, – стиха спитала я Метью. – «Чорне – символ пекла»?
Метью замислився. – «Чорне – символ пекла, темниці барва й школа ночі».
– «Колір дружби» – було б доречніше, – зауважила я. Я вже бачила, як Метью керував читачами в Бодлійській бібліотеці, але я все одно не очікувала, що він матиме такий сильний вплив на таких видатних людей, як Волтер Рейлі та Кіт Марлоу. – А чи є щось таке, чого б твої приятелі не зробили заради тебе, Метью?
– Благаймо Господа, щоб ми ніколи про це не дізналися, – серйозно відповів Метью.
Уранці в понеділок мене провели до кабінету Метью. Він розташовувався між апартаментами П’єра та меншою кімнатою, використовуваною для ведення майнових справ, і звідти відкривався вид на сторожку біля воріт та вудстокський шлях.
Більшість хлопців – тепер, коли я ближче познайомилася з ними, цей збірний термін здавався мені набагато кращим, аніж грандіозне «Школа ночі» – замкнулися в кімнаті, яку Метью називав їдальнею, і, попиваючи ель та вино, напружували свою багату уяву, щоб вигадати вірогідну історію мого минулого. Волтер запевнив мене, що ця історія в своєму завершеному вигляді пояснить допитливим місцевим мешканцям мою раптову появу у Вудстоці, зніме запитання про мій дивний акцент та звички.
А придумали вони дещо вкрай мелодраматичне. І недивно, бо ключові елементи моєї «легенди» вигадали двоє драматургів, Кіт і Джордж, котрі постійно мешкали