Сидить батько кінець стола,

      На руки схилився,

      Не дивиться на світ Божий:

      Тяжко зажурився.

      Коло його стара мати

      Сидить на ослоні,

      За сльозами ледве-ледве

      Вимовляє доні:

      «Що весілля, доню моя?

      А де ж твоя пара?

      Де світилки з друженьками,

      Старости, бояре?

      В Московщині, доню моя!

      Іди ж їх шукати,

      Та не кажи добрим людям,

      Що є в тебе мати.

      Проклятий час-годинонька,

      Що ти народилась!

      Якби знала, до схід сонця

      Була б утопила…

      Здалась тоді б ти гадині,

      Тепер – москалеві…

      Доню моя, доню моя,

      Цвіте мій рожевий!

      Як ягодку, як пташечку,

      Кохала, ростила

      На лишенько… Доню моя,

      Що ти наробила?

      Оддячила!.. Іди ж шукай

      У Москві свекрухи.

      Не слухала моїх річей,

      То її послухай.

      Іди, доню, найди її,

      Найди, привітайся,

      Будь щаслива в чужих людях,

      До нас не вертайся!

      Не вертайся, дитя моє,

      З далекого краю…

      А хто ж мою головоньку

      Без тебе сховає?

      Хто заплаче надо мною,

      Як рідна дитина?

      Хто посадить на могилі

      Червону калину?

      Хто без тебе грішну душу

      Поминати буде?

      Доню моя, доню моя,

      Дитя моє любе!

      Іди од нас…»

      Ледве-ледве

      Поблагословила:

      «Бог з тобою!» – та, як мертва,

      На діл повалилась…

      Обізвався старий батько:

      «Чого ждеш, небого?»

      Заридала Катерина

      Та бух йому в ноги:

      «Прости мені, мій батечку,

      Що я наробила!

      Прости мені, мій голубе,

      Мій соколе милий!»

      «Нехай тебе Бог прощає

      Та добрії люде;

      Молись Богу та йди собі —

      Мені легше буде».

      Ледве встала, поклонилась,

      Вийшла мовчки з хати;

      Осталися сиротами

      Старий батько й мати.

      Пішла в садок у вишневий,

      Богу