Найшла відьму.

      І трути достала,

      І трутою до схід сонця

      Дочку напувала.

      Не помогло… Кляне мати

      Той час і годину,

      Коли на світ породила

      Нелюбу дитину.

      «Душно мені; ходім, дочко,

      До ставка купатись».

      «Ходім, мамо».

      На березі

      Ганна роздяглася,

      Роздяглася, розкинулась

      На білій сорочці;

      Рибалонька кучерявий

      Мліє на тім боці…

      І я колись… Та цур йому!

      Сором – не згадаю.

      Як дитина, калиною

      Себе забавляє,

      Гне стан гнучкий, розгинає,

      На сонечку гріє.

      Мати дивиться на неї,

      Од злості німіє;

      То жовтіє, то синіє;

      Розхристана, боса,

      З роту піна; мов скажена,

      Рве на собі коси.

      Кинулася до Ганнусі

      І в коси впилася.

      «Мамо! мамо! що ти робиш?»

      Хвиля роздалася,

      Закипіла, застогнала —

      І обох покрила.

      Рибалонька кучерявий

      З усієї сили

      Кинувсь в воду; пливе, синю

      Хвилю роздирає,

      Пливе, пливе… от-от доплив!

      Пірнув, виринає —

      І утоплену Ганнусю

      На берег виносить,

      Із рук матері закляклих

      Вириває коси.

      «Серце моє! доле моя!

      Розкрий карі очі!

      Подивися, усміхнися!

      Не хочеш!.. не хочеш!..»

      Плаче, пада коло неї,

      Розкрива, цілує

      Мертві очі. «Подивися!..

      Не чує, не чує!»

      Лежить собі на пісочку,

      Білі рученята

      Розкидала; а за нею

      Стара люта мати:

      Очі вивело із лоба

      Од страшної муки;

      Втеребила в пісок жовтий

      Старі сині руки.

      Довго плакав рибалонька:

      «Нема в мене роду,

      Нема долі на сім світі —

      Ходім жити в воду!»

      Підняв її, поціловав…

      Хвиля застогнала,

      Розкрилася, закрилася —

      І сліду не стало…