Ті, що живуть під землею. Назарій Вівчарик
Читать онлайн книгу.
де перетираючи червону ікру з сіллю і прянощами, долав свій юнацький максималізм. А дарма. Треба було помиритися з батьком, а тепер-от виявилося вже пізно…
– Віталя! Е-е-е! Ти де тут взявся? – з мурашнику, що копошився на вокзалі, вигулькнуло знайоме обличчя.
Віталік придивився. То був Вован.
– О! Привіт! А ти який був шустрий, такий і є, – зрадів появі однокласника Віталік. – Ти чого тут?
– Та я ж он в інтернет-центрі працюю адміністратором. Задовбався сидіти, думав вийти покурити, а тут бачу – ти! Слухай, Вєталь, коли ж це я тебе останнього разу бачив? А ти якось змінився! – не вгавав Володя.
– Постарів чи нє? – поцікавився серйозно у однокласника Віталік.
– Та нє, не те щоб постарів. Ти став якийсь доросліший, серйозніший, мужніший!
– Ну дивись мені. Повірю на слово.
– То де ти тут взявся? Я тебе після школи, мабуть, і не бачив. – перепитував Володя, поки вони прямували через залу очікування надвір.
– Не бачив, бо я на Камчатці ікру робив. Я ж ото пару років повчився в університеті та й кинув. Не те, щоб не міг вчитися, просто ти ж знаєш, яка в мене була поведінка. Я там одного викладача якось уперіщив, щоб не діставав, а він на мене поскаржився, то мало під статтю не попав. Порадили краще тихо піти з університету. Ну то я і пішов.
Володька смачно затягнувся цигаркою і задумався.
– Це ж ти, мабуть, червоної ікри наївся! І риби!
– Та нє, Вован. На все життя не наїсися, – посміхнувся Віталік. – Зажди, я пиріжка куплю, бо їсти хочу як вовк.
Наминаючи пиріжки, Віталік розпитував у Володьки про інших однокласників. А Вован без кінця дивувався, що його однокласник не зареєстрований в соцмережах.
– Вєталь! Та якби ти зайшов колись у «Фейсбук», то нічого б в мене не питав. Он Мітя відростив патли, знайшов якихось хлопців, схожих на бомжів, і вони стали записувати пісні. Його часто по радіо крутять.
– Ага, я якраз радіо слухав, як їхав, то чув їх пісню. «Кицьки і цицьки»… Мітя не змінився.
– Петра батьки намагались запхнути хоч в якийсь коледж чи технікум після школи, але марно. Та й навіщо мучити хлопця. Ну не хотів він вчитися і край. Зате от трактор водить як Шумахер і за сезон у полі «зрубує» більш як 50 тисяч гривень. Ще й господарство вдома має, то їм з жінкою вистачає.
– А він одружився? – уточнив Віталік.
– Так, на Тетяні. Тій, що у класі Б вчилася, донька фізрука.
Віталік слухав безліч цієї, по суті, непотрібної для нього інформації і думав про те, як змінився світ. Хтось десь одружувався, хтось створював музичні гурти, хтось шукав себе в сусідньому Києві і просиджував цілий день в інтернеті, як Вован, а він ішачив на тій Камчатці і бачив більше лососів та бурих ведмедів, ніж людей. А в один звичайний день отримав телеграму з трагічним змістом…
Вован звично стусанув Віталіка.
– Е-е-е! Ти тут чи де? Я ж питаю, чого так довго не приїжджав?
– А я, та цей… Довга історія.
– А