Мертвому півню фагот не потрібен. Василь Врублевський
Читать онлайн книгу.
задоволено сплеснув долонями Сильва, небезпідставно тішачись зі своєї витівки, хоч для нього самого вона, чесно кажучи, була не менш несподіваною, аніж для Юджіна, і коли б Сильві довелося комусь пояснювати, як вона прийшла йому в голову, зробити він це навряд чи спромігся б. Але, зрештою, то не так вже й важливо.
– З тебе вийшов би першокласний психолог, – не без захоплення констатував Дане і, підбадьорливо поплескавши Сильву по плечу, поцікавився в Старого Ірландця: – Скажи-но, Юджіне, де це всі поділися? Помер хтось чи що?
Старий Ірландець одразу ж скис, і хоч до глибокого трансу цього разу справа вже не дійшла, все ж відповідь його прозвучала сумливо і підупало:
– Гірше! Набагато гірше!..
– Та що ж, врешті-решт, трапилося?
– Чужак об’явився, ось що! – люто блимнув Юджін.
– Отакої! Що ж у цьому поганого?!
Юджін відвернувся, похнюпив голову і украдьки змахнув тильним боком долоні непрохану сльозу.
– А куди, ви думаєте, його занесло?! – голос його здригнувся. – До ганделика того сучого сина!
– О’Негрі?
– А що, в Каїруані є інший сучий син?
Звісно, вони знали іншого сучого сина, ймення якому було Аґне Кобуз, але зараз їм було не до нього, тож і ми не станемо випереджати події й наразі обмежимося тільки побіжною згадкою про його існування й відкладемо ближче знайомство на потім, для більш слушної придебенції.
Втім, жоден з приятелів нічого не встиг відказати, бо їхню секундну загаяність Старий Ірландець розцінив як мовчазливу згоду, і це додало йому сил накинутися з потроєною завзятістю на ненависного конкурента.
– Отож-бо що нема! Такі покидьки народжуються раз у століття! Авжеж, свиня є свиня! Хіба її відучиш рити? Дзуськи! Її тільки шпичка зупинить!
– Але ж, Юджіне! – спробував вгамувати його Дане. – Хіба О’Негрі винен? Це ж чиста випадковість, що той чужак утрапив до його забігайлівки!
– Випадковість? – аж захлинувся з люті Старий Ірландець. – Та я певен, що сам О’Негрі це все підлаштував!
Дане тріпнув головою, відкидаючи з-над очей чорного, аж смолянистого, чуба, і у погляді його шмигнула метка допитливість:
– Ти так думаєш?
– Я не думаю! – загамселив себе кулаком у груди Юджін. – Я переконаний! Я не маю у цьому жодних сумнівів! Ця свиня здатна ще й не на такі підлості, аби тільки звести мене зі світу!
– Легко когось ганьбити, якщо не бачиш перед очима дрючка, – глумливо прорік Сильва, беручи зі стійки пляшку віскі. – Звісно, ти маєш право так думати, – розважливо й спокійно провадив далі, відгвинчуючи закрутку, – але я більше схиляюся до того, – пошукав очима посудину, – що ти дещо перебільшуєш! – хлюпнув віскі на денце склянки. – Більше того, я певен, що усі твої звинувачення ніщо інше, як гіпертрофований витвір неадекватної реакції уяви, ураженої синдромом перманентної банкрутофобії.
– Гіп… ур… ур… що? – затнувся Юджін, відчуваючи, як непосильні для його розуміння слова застрягають у мозкові, ніби уламки черепиці в дощовій ринві.
– Та