Ненасить, лінь, м’які й зручні дивани,

      прогнавши благодійність, у полон

      нас узяли, неначе дивний сон,

      а звички наші нас лишили шани.

      Іти б нам до мети, але кайдани

      та ще багацько всяких перепон.

      І десь подівся з луком Купідон,

      а Гіппокрену[1] випили тарпани.

      Ця спрага насолод, вінків лаврових!…

      – З дороги, філософіє босяцька!

      Йди геть! – кричить підкуплена юрба.

      Поете, йди! Йди мимо гонорових

      і витримай від них удар зненацька.

      Важкий твій шлях – така твоя судьба!…

      Італіє, усіх племен царице,

      де доблесті твої, де геній твій?

      Кастильський хор[2] замовкнув – тож мерщій

      над честю муз будь-хто тепер глумиться.

      Не лаври вже в ціні, а багряниця,

      бо нині зло прямує по прямій,

      а з калитою всякий вже гордій,

      бо голову пусту підмінює скарбниця.

      В словесності пропав високий стиль -

      давно утрачений для кращих з нас

      (від тебе вже не ждуть чудес мистецтва!).

      Журись зі мною – чайкою заквиль:

      прихильна доля, люба, повсякчас

      до тих, хто став опорою чернецтва…

      На човнику каталась люба пані,

      і спробуй швидшого знайти човна!

      Й вражала безліччю пісень вона -

      чи щебетав то соловій в гортані?

      Куди причалить, я не знав зарані,

      чекатиму, можливо, допізна,

      бо серед дів земних така одна -

      богині я зізнаюся в коханні.

      Побачити й почути диво з див

      не я один цим берегом ходив:

      немов прочани, йшли до моря люди.

      І прокидалися в душі моїй

      слова, які сказати хочу їй,

      які тепер лунають звідусюди.

      Отару білорунну чи хмарину

      жене пастушка в діл, і путь пряма.

      Внизу – село, задимлена корчма

      і тінь від гір, що залила долину.

      Зітерши піт, ратай розправив спину,

      бо згодом в полі запанує тьма,

      волів своїх звільняє від ярма,

      додому гонить втомлену