Під куполом. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
яким хлопцеві вибило око, але Расті займеться ним пізніше. Якщо, звісно, хлопчик не помре отут просто, на траві.
Майже поряд – але ж так далеко – нарешті подав голос один з солдатів. Зовсім ще юний, він виглядав наляканим і розгубленим.
– Ми намагалися його зупинити. Хлопець не слухав. Ми нічого не могли зробити.
Піт Фрімен, з фотоапаратом, що висів на ремінці в нього десь біля коліна, подарував молодому бійцю винятково гірку усмішку.
– Ви знаєте, нам це зрозуміло. Якщо до цього ми мали хоч якісь сумніви, то тепер їх позбавились.
Не встиг Барбі розчинитися у натовпі, як за лікоть його вхопив Мел Ширлз.
– Прибери від мене руки, – промовив Барбі м’яко.
Ширлз продемонстрував зуби у власній версії посмішки.
– І не мрій, хуйло. – А тоді голосно: – Шефе! Агов, шефе!
Пітер Рендолф обернувся до нього роздратовано хмурячись.
– Цей чоловік мені заважав, коли я намагався очистити територію. Я можу його заарештувати?
Рендолф відкрив було рота і, мабуть, хотів сказати: «Не мели дурниць». Але спершу поглянув довкола. До невеличкого гурту врешті приєднався Джим Ренні і спостерігав, як Еверет працює з хлопцем. Ригідними очима закам’янілої рептилії Ренні глипнув на Барбі, перевів погляд на Рендолфа і злегка кивнув.
Це помітив Мел. Його посмішка поширшала.
– Джекі? Офіцере Веттінгтон, я хотів сказати. Можна у вас позичити кайданки.
Щирився й Джуніор з рештою своєї зграї. Це видовище було цікавішим за якогось стікаючого кров’ю пацана, і набагато цікавіше заняття, ніж розганяти натовп святош і тупаків з плакатами.
– Як не вертіться, курвалю, а платня його знайде, Бааарбі, – проспівав Джуніор.
На обличчі Джекі читався сумнів.
– Пітере… шефе, я хотіла сказати… гадаю, цей чоловік лише хотів допо…
– Замкнути його, – перебив її Рендолф. – Ми з’ясуємо, чого він хотів чи не хотів пізніше. Наразі мені потрібно припинити безпорядок тут. – Він підвищив голос: – Громадяни, все закінчено! Всі порозважалися, і бачте, що вийшло? А тепер розходьтеся по своїх домівках.
Джекі вже відстібала пластикові кайданки в себе з пояса (вона не збиралася віддавати їх Мелу Ширлзу, одягне їх особисто), аж тут заговорила Джулія Шамвей. Вона стояла прямо позаду Рендолфа і Великого Джима (Великий Джим фактично відсунув її вбік, коли сюди пробирався).
– На вашому місці я б цього не робила, шефе Рендолфе, якщо ви, звісно, не хочете, щоб департамент поліції було знеславлено на першій сторінці «Демократа», – усміхнулася вона своєю фірмовою посмішкою Мони Лізи. – Тим паче, ви новачок на цій посаді, і таке інше.
– Про що це ви? – спитав Рендолф. Його похмурість поглибшала, перетворивши лице на неприємну, порепану маску.
Джулія показала йому свою фотокамеру – таку саму, як у Піта Фрімена, тільки трохи старішої моделі.
– У мене тут кілька кадрів: як містер Барбара допомагає Расті Еверету з пораненим хлопчиком, як офіцер Ширлз відтягує звідти містера Барбару без усякої видимої