Мiстер Мерседес. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
двома жінками достатня для того, щоби Ходжес відчув потужне дежавю. Але долаючи короткий коридор між ліфтом і квартирою (намагаючись іти прямо, а не перевальцем), він бачить, що різниця переважує схожість. У Паттерсон ті самі світло-сині очі й високі вилиці, але якщо в Олівії Трелоні губи були тонкі та щільно стиснуті, часто побілілі від одночасної напруженості й роздратування, схоже, губи Джанель Паттерсон, навіть у жалобі, готові усміхнутися. Або подарувати цілунок. Губи її сяють вологим на вигляд блиском; такі гарні, що їх хочеться з’їсти. І ніяких блузок з викотом човником у цієї леді. На ній з високим коміром облягаючий светр, під яким ховається в затишку пара перфектно круглих грудей. Вони не великі, ті груди, але, як любив приказувати дорогий старий батько Ходжеса: «Більше за жменю – то перебір». Бачить він ефективність дорогого бюстгальтера чи результат підвищення тонусу після розлучення? Підвищення тонусу здається Ходжесу більш імовірним. Завдяки її сестрі вона може дозволити собі будь-які вправи, які лишень забажає.
Вона простягає руку і зустрічає його долоню добрим, безманірним потиском.
– Дякую, що прийшли.
Ніби це на її прохання.
– Радий, що ви змогли мене прийняти, – відповідає він, заходячи вслід за нею до квартири.
Той самий ошелешливий вид озера буквально б’є йому в очі. Він добре його пам’ятає, хоча тут вони мали бесіду з місіс Трелоні тільки один раз; усі інші були або у її великому будинку в Цукрових Пригірках, або в поліцейській управі. Вона впала в істерику під час одного з тих її візитів до управління, пригадує він. «Усі мене звинувачують», – сказала вона. Самогубство трапилось доволі незабаром після того, всього лиш за кілька тижнів.
– Бажаєте кави, детективе? Є ямайська. Дуже смачна, я гадаю.
Ходжес привчив себе не пити каву в першій половині дня, бо зазвичай від неї, попри прийнятий «Зантак»[147], у нього буває потім дико кислотна відрижка. Але він погоджується.
Він сідає в один із шезлонгів біля широкого вікна вітальні, чекаючи, поки вона повернеться з кухні. День теплий і ясний; на озері рухаються зигзагами, перехиляючись, наче ковзанярі, вітрильні човни. Коли вона повертається, він підводиться, щоб прийняти принесену нею срібну тацю, але Джанель посміхається, хитає головою «ні» і, граційно присівши, ставить її на низенький кавовий столик. Майже куртуазно.
Ходжес обдумав кожен можливий поворот і ухил, по якому може потекти їхня розмова, але його напереддумання виявляється наразі непридатним. Це схоже на те, як аби після ретельно розпланованого зваблення об’єкт його бажань зустріла його в дверях у коротенькій нічній сорочці й туфлях типу «трахни-мене».
– Я хочу дізнатися, хто довів мою сестру до самогубства, – каже вона, наливаючи каву до грубих порцелянових кухлів, – але я не знала, яким чином мені діяти. Ваш дзвінок був наче послання від Бога. Після нашої розмови, я гадаю, ви саме та людина, яка потрібна для цієї роботи.
Ходжес надто ошелешений, щоб щось сказати.
Вона подає йому кухоль:
– Якщо
«Zantac» – торговельна назва противиразкового засобу «Ранітидину».