Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк
Читать онлайн книгу.
купити краватку?
– Ні, я ще встигну купити, поки зачиняться крамниці. В суботу після обіду долар більше не піднімається. Від сьогодні з дванадцятої години аж до ранку в понеділок наша валюта стоїть на місці. А чому власне? Хтось діє тут, мабуть, дуже ледачий. Чому вартість марки не падає в кінці тижня? Бог її загримує чи що?
– Тому що біржа в цей час уже не працює. Є ще запитання?
– Є. Людина живе, керуючись насамперед своїми внутрішніми нахилами, а потім уже зовнішніми умовами чи навпаки?
– Людина живе й годі. У «Валгалі» сьогодні гуляш з картоплею, огірками й салатом. Я бачив меню, коли повертався з банку.
– Гуляш! – Я зриваю примулу й встромляю її собі в петельку. – Людина живе, твоя правда. А хто хоче знати більше, той пропав. Ходім, подражнимо трохи Едуарда Кноблоха.
Ми входимо в просторий ресторан готелю «Валгала». Хазяїн готелю, Едуард Кноблох, гладкий велетень у коричневій перуці і розстебнутому чорному сюртуці, побачивши нас, так кривиться, ніби йому з ніжною олениною на зуби попала дробина.
– Добрий день, пане Кноблох! – каже Ґеорґ. – Сьогодні чудова погода! Така погода викликає вовчий апетит.
Едуард нервово здвигає плечима.
– Їсти багато шкідливо. Шкідливо на печінку, на жовч і на все.
– Тільки не у вас, пане Кноблох, – ласкаво заперечує Ґеорґ. – У вас обіди корисні для здоров’я.
– Це так. Але надто здорова їжа теж може зашкодити. Згідно з найновішими науковими даними, той, хто споживає багато м’яса…
Я перебиваю Едуарда, злегка плеснувши його по м’якому животі. Він відсахується, наче його вдарили в пах.
– Дай спокій і скорися долі, – кажу я. – Ми не об’їмо тебе. Що поробляє поезія?
– Пішла жебрати. Мені ніколи. Адже такі часи!
Мене не смішать його безглузді фрази. Едуард не тільки хазяїн готелю, але й поет; однак так легко спекатись мене йому не пощастить.
– Де сісти? – питаю я.
Кноблох оглядається. Зненацька його обличчя прояснюється.
– Дуже шкода, панове, але всі столики зайняті.
– Нічого, ми почекаємо.
Едуард озирається ще раз.
– Скидається на те, що жоден столик не звільниться швидко, – сяючи, заявляє він. – Панове ще тільки починають їсти суп. Може, ви сьогодні підете в «Альтштедтергоф» або в ресторан на вокзалі? Там теж можна сяк-так попоїсти.
Сяк-так! Здається, нам сьогодні судилося бути об’єктом для сарказму. Спочатку Генрих, а тепер Едуард. Але ми будь-що боротимемось за гуляш, коли б навіть довелось чекати цілу годину. Гуляш – це вершина меню в ресторані «Валгала».
Однак Едуард не тільки поет; він, виявляється, ще й уміє читати чужі думки.
– Даремно чекаєте, – каже вій. – У нас мало гуляшу, і його завжди дуже швидко розбирають. Чи, може, ви з’їсте німецький біфштекс? Тоді розташовуйтесь тут, біля стойки.
– Краще вмерти, – кажу я. – Ми матимемо гуляш, навіть коли