Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк
Читать онлайн книгу.
катехізис? Чи писала за них письмові роботи? Чи стежила, щоб вони не застудилися, мерзенний шмаркачу?
– Але ж мені вже сімнадцять з половиною…
– Заткни пельку! Це все одно, якби ти, йолопе, хотів зґвалтувати свою матір! Геть звідси, недоростку!
– Він завтра йде на війну, – втрутився я. – Хіба у вас немає патріотичного почуття?
Тепер Фрицці помітила й мене:
– А ти не той, що напустив колись тут змій? Нам довелось закрити на три дні заклад, поки ми не познаходили всіх тих тварюк.
– Я не випускав їх, – почав я захищатися. – Вони самі повтікали.
Не встиг я ще щось сказати на своє виправдання, як Фрицці й мені дала ляпаса.
– Молокососи! Геть звідси!
На галас з’явилася хазяйка публічного дому. Обурена Фрицці розповіла їй, у чім річ. Хазяйка теж відразу впізнала Віллі.
– Рудий! – ледь переводячи подих, мовила вона. Хазяйка важила сто двадцять кілограмів і від сміху дрижала, мов гора желе від землетрусу. – А ти? Тебе часом не Людвіг звати?
– Так, – мовив Віллі. – Але тепер ми солдати і маємо право на задоволення своїх чоловічих потреб.
– Он як, ви маєте право! – Хазяйка знову затряслася від сміху. – Ти ще не забула, Фрицці, як рудий боявся, щоб батько не дізнався про те, що він на уроці закону Божого кидав смердючі бомби? А тепер він має право на задоволення чоловічих потреб! Ха-ха-ха!
Однак Фрицці це не здавалось смішним. Вона була по-справжньому розлючена й ображена.
– Наче мій власний син…
Два чоловіки підхопили хазяйку під руки – вона від реготу не могла встояти на ногах. По обличчі в неї котились сльози. В куточках рота виступили пухирці слини. Живіт ходив ходором, і вона підтримувала його руками.
– Лимонад… хіба не лимонад з маренки… – ледве видавила вона з себе, захлинаючись сміхом, – був вашим улюбленим напоєм?
– Тепер ми п’ємо горілку й пиво, – заперечив я. – Кожен стає колись дорослим.
– Дорослим! – Хазяйка знову зайшлася реготом. Два її доги, вирішивши, що ми хочемо напасти на неї, люто загарчали. Ми обережно відступили назад.
Фрицці була невблаганна.
– Геть звідси! Невдячні свині! – кричала вона.
– Гаразд, – сказав Віллі уже на дверях, – тоді ми підемо на Рольштрассе.
Ми стояли надворі в мундирах, із зброєю і слідами від ляпасів на щоках. На Рольштрассе, до другого міського дому розпусти, ми не пішли. Туди було дуже далеко йти – цілих дві години, через весь Верденбрюк, і ми вирішили краще поголитися. Це ми теж робили вперше в житті, а оскільки ніхто з нас іще не знав, що таке жінка, то ми й не бачили між цим такої великої різниці, як згодом, тим більше, що перукар теж нас образив, порекомендувавши витирати бороди шкільними гумками. Потім ми ще зустріли своїх знайомих і невдовзі так напились, що забули про все. Отже, вийшло так, що ми поїхали на фронт невинними, і сімнадцятеро з нас загинуло, так і не взнавши, що таке жінка. Віллі і я втратили потім свою невинність в Гоутгоульсті, у Фландрії, в якомусь кафе. Віллі при цьому дістав трипер, потрапив