Кінь Перуна. Олег Говда
Читать онлайн книгу.
мимоволі розсміялася.
– Так, це безпрецензійна вигадка. Яхве й досі вельми вдячний за неї… Олімпійцям хоч нектар та амброзію греки дозволяли… А ти можеш собі уявити тисячолітнє життя без права на крихту їжі і краплю вина? Не дивина, що Єдиний після подібного знущання розпорошив плем’я зухвалих іюдеїв по цілому світі. Я б і не таке од люті витворила. Добре, що хоч вам нічого подібного не спало на гадку.
Захар лише очима кліпав.
– Наситився? – озвалася ще трохи згодом богиня, завваживши, що парубок уже не торкається нічого на столі.
– Так, вельми дякую.
– На здоров’я.
Морена плеснула в долоні, й музика стихла, а слуги поквапом звільнили стіл від посуду і решток трапези. Зала спорожніла.
– Зараз мені треба трохи подумати, – мовила богиня.– А ти тим часом поброди по замку. Розглянься, що й до чого. Звикай, одне слово. Такому невігласові, як ти, довгенько доведеться тут побути, доки розуму наберешся. А неуком я тебе від себе не відпущу. Аби мені потім за тебе не соромно було. – Морена усміхнулася, аби дещо згладити прикрість сказаного. – А щоб не блукав ти, – додала, – на тобі провідника. Він дещо страховидний, але ти до нього хутко звикнеш, – і богиня знову плеснула у долоні.
Добре, що вона вчасно попередила Захара, бо чудище, яке вихопилося на залу, могло перелякати кого завгодно. Мало воно зросту добрий сажень, геть усе поросле чи то волоссям, чи то мохом. А на морді серед тих зарослів ледь проглядало двоє червоних буркал. Що ж до рук і ніг, то навіть для такого здоровила вони були не менш як удвічі завеликі. Долоні – лопати, а ступні ніг й порівняти ні з чим.
– Це Той Що У Скелі Сидить, – мовила Морена. – Але ми кличемо його Гримайлом. І ти так зви.
Захар кивнув.
– Він проведе тебе скрізь, де захочеш. А що не зуміє пояснити, я потім сама оповім. Ну, все, йдіть… – Морена зручно вмостилася у м’якому, оббитому білою замшею фотелі, на який замінилося крісло, і перестала звертати на них увагу.
Захар слухняно ступнув до найближчих дверей. А прислужники – гноми запопадливо відчинили їх перед ним. Гримайло посунув слідом. Та на порозі парубок нерішуче зупинився й кахикнув.
– Що ще? – поцікавилася богиня. – Знову якесь питання муляє?
– Не сердься … – Захар завагався, не відаючи до пуття, як має до неї звертатися. Минулого вечора вони обходилися без слів, а сьогодні він більше слухав, ніж говорив. – Не сердься, пані…
– Пані? – перепитала Морена. – Що ж, нехай буде. Так що ти хотів запитати?
Захар трохи наблизився, аби не кричати. Зала видавалася йому надто великою, аби говорити впівголоса.
– Ось ти вже вдруге кажеш, що люди щось створюють… Спершу йшлося про лісовика й інших. Тепер – по-твоєму виходить, що боги повинні їсти лише те, що ми дозволимо. Не розумію. Отець Іакинфій говорить, що все у світі створено Богом Єдиним. – Тут він пригадав, з ким говорить, і знітився: – Вибач, я, либонь, надто багато хочу знати… Але ти весь час стверджуєш, що геть усе – і добре,